Наш футбол залишився у 1960-х. Як видовище. Минулої середи перед матчем Ліги чемпіонів довкола "Олімпійського" стадіону столиці відбувався "плановий армагеддон" — вулиці після 21:00 перетворилися на затори. Крізь них пробиралися сотні автомобілів та десятки тисяч людей, які поспішали на футбол.
"Мабуть, легше перейти державний кордон якої-небудь маленької країни, ніж пройти в Києві на стадіон", — ці слова я прочитав 50 років тому у дитячій книжці Всеволода Нестайка "Незнайомець із 13-ї квартири". Йшлося про матч "Динамо" (Київ) — "Торпедо" (Москва), лідерів чемпіонату СРСР восени 1965 року.
За півстоліття нічого принципово не змінилося. І хоча стадіон за ці роки кілька разів реконструювали, а поряд збудували дві станції метро, футбол, що збирає повні трибуни, залишається для Києва справжнім стихійним лихом. Дивуєшся, як у Манчестері, що значно менший за Київ, майже щотижня відбуваються футбольні матчі за присутності 60 тисяч глядачів — кожного десятого жителя міста. Поєдинки минають так, що решта міста цього навіть не помічає. Те ж саме в Лондоні, Ліверпулі, Бірмінгемі тощо. Аналогічно — в інших містах Західної Європи, де є великі стадіони і змагаються сильні футбольні команди.
Чому в нас не так? Думаю, тому, що так, як у шістдесяті, сімдесяті, вісімдесяті, дев'яності футбольні матчі, які збирали повні трибуни, відбуваються в Києві лише кілька разів на рік. На решту ігор ходять мало людей. Якби аншлаг на "Олімпійському" був щотижня, упевнений — все мало б інакший вигляд. Тоді кожен глядач, як у тому ж Манчестері, знав своє місце на трибунах і найкоротший шлях до нього. І не було б ані заторів, ані натовпу в метро, ані штовханини біля проходів. А так щоразу все доводиться регулювати заново. І так уже шостий десяток років. І винна в цьому не влада, не міліція чи поліція, не футбольні вболівальники, а наші футбольні команди, що цікаві людям раз на півроку чи квартал. У цьому наш футбол за 50 років аніскільки не змінився.
1 
1
Коментарі