Сергій Бєлоглазов, 52 роки, — найтитулованіший український борець. Два "золота" на Олімпіадах у Москві та Сеулі, шість титулів чемпіона світу і п"ять Європи — такі найвагоміші здобутки уродженця російського Калінінграда, який усю свідому кар"єру представляв Київ. Сергія та його брата-близнюка Анатолія фахівці вважають найкращими представниками легкої ваги в історії боротьби. Кореспондент "ГПУ" зустрівся з Сергієм Бєлоглазовим у київському Палаці спорту під час одного з міжнародних турнірів.
Як вам стільки років поспіль вдавалося залишатися непереможним?
— У нас з Анатолієм був хороший тренер (Граніт Торопін. — "ГПУ"). Він дав хорошу школу і завжди тримав нас у тонусі. Сьогодні багато хлопців із хорошими даними, але в них немає школи. Є міць, фізична сила, але немає майстерності. Тому і перемоги виходять поодинокими. Стабільності можна досягти лише в тому випадку, якщо твоя майстерність сягає досконалості. Завжди кажу, що ми з братом зробили правильно, залишившись із Торопіним. Хоча інші тренери рвали нас на частини своїми пропозиціями, пропонували шикарні умови і звання.
Нам із Толиком не дозволяли увірувати у власну досконалість тренер і батьки. Мама з татом, а вони прості робітники, нам завжди говорили: "Ніхто вас не штовхав у цей спорт". А Граніт Іванович завжди повторював: "Найголовніша перемога — коли вас люди поважатимуть". Можливо, це банальні речі, але ми до них прислухалися. Сьогодні такого немає. Та багато чого сьогодні нема. У наш час не купували сутички за гроші, що сьогодні роблять часто. Бруду в сучасному спорті надто багато. Тому, можливо, сьогодні звання чемпіона світу, Європи або навіть Олімпійських ігор не таке вартісне. У наш час сезон минав — і всі про твої заслуги забували, все доводилося починати з чистого аркуша.
Тренер вас закривав на базі?
— Ніколи! У нас завжди були довірливі стосунки. Водночас, незважаючи на любов до нас, Торопін ніколи не допускав панібратства. Ми завжди знали, що між тренером і вихованцем існує кордон. Хоча ми до цих пір дружимо з Гранітом Івановичем, спілкуємося з ним. 23 лютого в нього день народження, так ми постійно телефонуємо тренерові у США, вітаємо. Нашого тренера нинішня боротьба не приваблює. Він вважає, що її зіпсували правила. Україна зробила велику помилку, що відпустила від себе такого фахівця.
У жінок боротьба динамічніша й дурніша
Ви з братом у Києві також не залишилися. Чому?
— Завершивши кар"єру, я прийшов у спорткомітет і кажу: "Я закінчив. Якісь думки у вас є?". Мені ніхто нічого не запропонував. Усі ніші тут були зайняті. Ну що ж, голова на плечах у мене є, руки і ноги працюють. Не боявся, що після спорту пропаду. Звичайно, міг би приживатися і тут, у Києві, але мені не хотілося нічого нікому доводити. Неприємно, що в нас донині спортсмени після завершення кар"єри залишаються без діла і вимушені самі шукати, як би заробити на шматок хліба. Оскільки в мене були пропозиції з кількох країн, вирішив не чекати з моря погоди, а виїхав. Правда, до Америки я потрапив випадково. При цьому для мене було важливо, щоб працювати в борцівській країні. США, як і Японія, до таких належать. Толя також не загубився і виїхав працювати спочатку до Канади, а потім до Австралії.
Утім, після багаторічної успішної роботи за океаном ви повернулися до Росії.
— В Америці в мене живуть старші діти від першого шлюбу. Донька вийшла заміж, син навчається в університеті. А тут у мене дві маленькі доньки — двійнята Саша і Катя. Хотілося бути поряд з ними. Але головне, жити в США я не планував. Там можна працювати, там ти завжди потрібен, але ніколи не станеш там своїм. Американці, як, утім, і японці, завжди знали, що в них я назавжди не залишуся і виїду до себе додому. Я народився і виріс у Росії, в Калінінграді, і туди мене тягне завжди.
Ви очолюєте жіночу збірну Росії. Із чоловіками не бажаєте працювати чи не пропонують?
— Я пропрацював у штабі чоловічої російської збірної вісім років. Але коли там почалися національні проблеми, коли сперечалися між собою осетини, дагестанці та інші, та ще і війна в Чечні почалася, вирішив залишитися осторонь. Мені не хотілося бути частиною цих етнічних конфліктів, бажав лише працювати творчо.
Жіночу боротьбу називають більше емоційною, ніж творчою. Це так?
— У жінок хоч ті ж правила, але ситуація зовсім протилежна. Тут боротьба динамічніша, скажімо так, дурніша. Дівчата не розраховують наперед, тут немає прагматизму, властивого чоловічій боротьбі. У мужиків внутрішня напруга велика, але глядач нудьгує.
1956, 16 вересня — Сергій Бєлоглазов народився в Калінінграді
1967 — почав займатися вільною боротьбою
1977 — переїхав до Києва
1979 — уперше виграє звання чемпіона Європи. Пізніше цим титулом він володів ще чотири рази
1980 — виграє "золото" на Олімпіаді в Москві у ваговій категорії до 57 кг
1981 — здобуває першу з шести нагород чемпіона світу
1988 — виграє Олімпіаду в Сеулі та завершує спортивну кар"єру
1990 — очолює збірну Японії з вільної боротьби
1994 — стає наставником збірної США
1998 — повертається до Росії, де працює спочатку з чоловічою, а з 2006-го — з жіночою збірною з вільної боротьби
Одружений вдруге, з Іриною. Виховує двох дітей-близнюків. Від першого шлюбу є син і донька
4 
1
Коментарі