10 днів тому мій приятель одружився. Сьогодні святкує день народження. Усі передумови, щоб жити та радіти. Але ж ні: враження, що цими днями він мені приділяє більше уваги, ніж своїй другій половині.
Причина — київське "Динамо", за яке він завзято вболіває. Все почалося в неділю. За фактом домашній матч із "Колосом" перетворився на ганьбу. "Динамо" програло сільській за місцем прописки команді, а я прийняв роль цапа-відбувайла: був жорстко атакований у особистому повідомленні, бо завчасно віддав перемогу киянам — а хто б не віддав?
Далі — більше. По обіді понеділка звільнили тренера Олексія Михайличенка. Починаємо перебирати кандидатів на його заміну. Розуміємо, що Віктор Скрипник — привабливий і не найгірший варіант. Що Сергій Ребров — оптимальний: його прихід означатиме, що брати Суркіси здатні забезпечити умови вимогливому тренерові. Що якби не війна, то цілком міг би статися третій прихід росіянина Юрія Сьоміна. Що Роман Григорчук із часу відходу з "Чорноморця" значно погіршив позиції. Що Мирон Маркевич — уже давно не тренер, а символ. Що вистачить клепки запросити Луческу. Що завжди можна домовитися з Юрієм Калитвинцевим чи Олександром Головком.
Він нервує. Я розумію. Бо надія на покращення результатів "Динамо" крихка через власників клубу. Вони зробили велику справу у 1990-х: врятували клуб, повернули Лобановського, грали у півфіналі Ліги чемпіонів. Та зараз їх час пройшов, мислення не відповідає вимогам сучасного футболу. Берлусконі — великий був президент мого улюбленого "Мілана", але в останні роки з ним клуб котився у прірву.
Надія, що колись на день народження друг отримає чи не найкращий подарунок — нових власників "Динамо".
4 
35413
Коментарі