У 80-х роках Володимир Горілий грав за київське "Динамо". Успіхів досягав завдяки характерові та непоступливості. Майже десять років тому він був готовий переїхати до хорватського Спліту: запросив місцевий "Хайдук". Але зазнав перелому ноги і перейшов на тренерську роботу. Зараз працює з "Дніпром-2".
Правда, що Андрія Русола до великого футболу привели саме ви?
— Так. Знайшов його, вісімнадцятирічного, у Кіровограді. Сподобалася працелюбність та цілеспрямованість хлопця. Тоді я працював селекціонером "Кривбасу" і запросив Андрія до Кривого Рогу.
А самі як прийшли у футбол?
— Народився у Запоріжжі. Потім сім"я переїхала до Криму — сестрі треба було змінити клімат. Мешкали у селищі Красна Роза, мені доводилося щодня їздити на тренування до Сімферополя. Технічним гравцем я ніколи не був, але й у боязкості партнери дорікнути не могли. І зараз як тренер можу вибачити неточний пас, але якщо гравець прибрав ногу — він перестає для мене існувати як футболіст.
Перехід до дорослого футболу дався легко?
— Без проблем. У матчі на першість України проти команди харківського спортінтернату я, центральний захисник, забив три голи. На тому матчі був присутній тренер "Таврії" Анатолій Коньков. Він і став для мене "хрещеним батьком" у великому футболі. Запросив до "Таврії", яка виступала у першій лізі чемпіонату СРСР. Пам"ятаю, у домашній грі проти луганської "Зорі" персонально опікав Олександра Заварова. Ми перемогли 4:1, а Заваров постійно примовляв : "Ну, молодий! Я тобі ще покажу!".
Як ви опинилися у київському "Динамо"?
— Настала пора служити в армії, прийшов виклик до одеського СКА. А з нього один шлях — до Москви, у ЦСКА. На той час я був на видноті, грав за юнацьку збірну СРСР. Щоб сховати мене від довгих рук Москви, перевели до прикордонних військ. Це була можливість потрапити до київського "Динамо". Одне слово, служив 12 днів, і мінусом було тільки те, що наголо постригли. Потім зразу до "Динамо". Мабуть, допомогли добрі стосунки Лобановського з Юрієм Морозовим, тодішнім наставником ЦСКА.
В армії служив 12 днів
Як працювалося з Лобановським?
— Він говорив, що до останнього захисника м"яч тільки в крові мав долетіти. На тренуваннях грали у баскетбол-регбі. До бійок доходило. Лобановський від них тільки задоволення отримував. Такою в його уяві була справжня робота.
А взагалі Васильович був людиною слова. Принцип у нього був такий: граєш — матимеш. У мене в "Таврії" зарплата була більшою, ніж спочатку в Києві дали. Натякнув на це. Лобановський викликає і каже: "Молодой человек! Вы приехали сюда деньги зарабатывать? Ещё раз услышу — в часть!".
Так і не заробили в "Динамо"?
— Чому ж? Була "чорна каса", нам доплачували. Якщо кваліфікований інженер мав 400 карбованців на місяць, футболіст міг отримати до двох тисяч. Хоч у "Дніпрі", коли ми виграли Кубок СРСР, видали по 300 карбованців.
Чому ви залишили "Динамо"?
— Посварився з Володимиром Веремеєвим, начальником киян. А тоді якраз Коньков прийняв ленінградський "Зеніт", який вилетів до першої ліги. Зі мною до Пітера вирушили ще й Олег Смолянинов та Ігор Жабченко. Але там стара гвардія нас підставила: сказали керівництву, що ми начебто матчі "здаємо". Змушений був поїхати до Сімферополя.
Ви встигли пограти у Ізраїлі за "Маккабі" з Хайфи.
— Неприємні спогади. Їхав туди заробити, але не міг дочекатися закінчення контракту. Вже ні грошей не хотілося, нічого. Тренер наш працював у поштовій компанії. І він мені розповідатиме, як треба грати! Рік потерпів і поїхав до "Дніпра". 1993-го ми поступилися "Динамо" тільки за різницею м"ячів. Колектив тоді у Павлова був найкращий із тих, що я знав. І радість на всіх одна була, і горе. Часто разом збиралися, сиділи.
Команда без випивки — не команда?
— Точно. Пам"ятаю, коли "Динамо" перемагало у Москві, потяг аж хитало на зворотному шляху. Лобановський начебто нічого й не помічав. Це у всіх тренерів так: коли все добре, вони "сліпі", як тільки збій — пригадають все. Такі посиденьки — велика річ. Але зараз, з тренерської позиції, я був би проти таких заходів.
1965, 11 жовтня — народився у Запоріжжі
1987 — володар Кубка СРСР
1989 — бронзовий призер чемпіонату СРСР
1992 — бронзовий призер чемпіонату України
1998 — перейшов на тренерську роботу.
Грав за молодіжну збірну СРСР. Провів три матчі у складі національної команди України.
Закінчив Дніпропетровський інститут фізкультури. Одружений, має двох синів
3 
1
Коментарі