У 70-ті роки минулого століття довелося пограти у футбол на першість області. Матчі нашої команди збирали на трибунах стадіонів у райцентрах по кілька тисяч глядачів. Ми були аматорами: комусь на роботі за гру давали відгули, комусь — премії виписували. А так мали лише безплатне харчування в день матчу. За колективи ж, що претендували на перші місця, грали так звані "проліски". Тобто футболісти, які отримували зарплатню на підприємстві, яке представляли, але на роботу не ходили.
Це був рівень області, де виступали команди не нижче райцентру або селища міського типу. Сільські грали "на район", тобто на першість районів — і теж збирали у вихідні по кількасот людей на сільських стадіонах. Коли грали добре, найкращих хлопців із них брали "на область". Відзначалися там — потрапляли у всеукраїнський чемпіонат колективів фізкультури, КФК. А вже з команд КФК можна було пробитися до "команд майстрів", що грали в другій лізі, представляючи обласні центри чи міста з населенням понад 50 тисяч.
Отака була структура футболу — від села до обласного центру. Кому це все заважало? Коли і хто дозволив сільським командам називатися "професіоналами" й проходити аж до вищої ліги на радість єдиному глядачеві в особі того чи іншого "аграрного барона"?
У ті давні часи теж були "аграрні барони" — голови колгоспів-"мільйонерів". Дехто з них теж збирав сильні футбольні колективи з "привозних" гравців. Але, щоб грати хоча б "на область", треба було перевести команду до райцентру, де є нормальний стадіон.
Нинішніх футбольних керівників у ті часи ще на світі не було. Повні трибуни стадіонів вони бачили лише по телевізору. Тому місце в прем'єр-лізі вже наступного року може здобути команда з села з одним-єдиним, але дуже багатим глядачем. Чому ні? Аби гроші давав, а решту оформлять!
Тож, окрім суму через таку абсурдну "структуру" нашого сучасного футболу, я відчуваю й гордість. Бо хоч футболістом я був не дуже вправним, але на матчі за моєї участі ходило більше людей, ніж на окремі поєдинки нинішньої прем'єр-ліги.
3 
1
Коментарі