Професійні спортсмени заробляють на життя чесною працею не одну тисячу років. Бо ж гладіатори в Давньому Римі були саме професійними спортсменами. На їхні змагання продавали квитки, а переможцям платили щедру винагороду. Так само сотні років чесно заробляли на життя борці, боксери, гімнасти, акробати, важкоатлети, які виступали на вулицях середньовічних міст та в цирках. Різниця між тими, хто працює "спортсменами" й тими, хто змагається для власного задоволення, була чіткою й усім зрозумілою. Доки не з'явився Радянський Союз, де спортсменів фіктивно "влаштовували" викладачами, офіцерами, робітниками, студентами, виплачуючи їм зарплати і стипендії. А спортсмени регулярно тренувалися, аби потім "прославляти соціалізм" на міжнародних змаганнях. Що цікаво, жоден із тих фіктивних офіцерів та викладачів так і не покаявся перед світом за обман. Навпаки — вони продовжують хизуватися здобутими нагородами "аматорів". Ще й нас закликають до цього.
За нових часів професіоналами стали окремі українські спортсмени. До речі, мільйони ті ж боксери Клички чесно заробили не в Україні, а за кордоном. У нас же професійного спорту поки що немає. Цьому є кілька причин. Перша — державне фінансування збірних команд. Друга — наявність "спонсорів", які готові підтримувати спортсменів грошима без перспективи заробітку від цього. Наслідки відомі — спорт в Україні з кожним роком невпинно втрачає позиції. Чи могло бути інакше? Хоча б із найпопулярнішим у народі футболом?
На початку 1990-х футбольна Україна мала шанс піти югославським шляхом. Тобто подібно до країн колишньої Югославії, а також Чехії, Словаччини й Угорщини, зробити футбольні клуби самоокупними. Переважна їх більшість, залишившись чверть століття тому без державної підтримки, живуть за рахунок заробленого — продажу квитків, телевізійних прав, реклами, атрибутики. Доходи ці скромні, тож футболісти грають практично за харчі. Але грають дуже добре — прагнуть, щоб їх запросили до багатих закордонних клубів. У підсумку клуби одержують від продажу вихованців гроші на існування, найкращі гравці стають зірками й мільйонерами, а решта — заробляють на життя чимось іншим, даючи дорогу молодим. Ця схема плідно працює — прізвища вихідців із Хорватії, Македонії, Сербії, Чехії, Словаччини, Чорногорії чи не щодня оголошують на найбільших стадіонах нашого континенту, а на матчах скромних східноєвропейських клубів постійно товчуться футбольні агенти.
Ми цим шляхом, як відомо, не пішли. Бо знайшлися багаті люди, готові щедро витрачати гроші на утримання кількох футбольних клубів. Цих людей стає і ставатиме щораз менше. Тому в кинутих напризволяще клубів будуть два виходи: або переходити на югославські рейки, або припиняти існування. Поки що про це мало хто думає. А доведеться.
А тепер щодо фінансової "чесної гри", у рамках якої донецький "Шахтар" показав світу свою "прибутковість". Будь-який вітчизняний бухгалтер без проблем "покаже" у звітності хоч збитки, хоч прибутки. Нехай податківці розбираються. Та чи розбиратимуться в УЄФА із "прибутками" того ж "Шахтаря" так, як це роблять, коли хочуть, наші фіскальні органи? Не думаю. Тому що добре пам'ятаю, як не лише футбольний, а весь спортивний світ майже півстоліття вдавав, що вірить у те, що наші чемпіони є аматорами й займаються тим же футболом у вільний від роботи час. То чому тепер УЄФА має не повірити у "прибутковість" українських учасників континентальних клубних турнірів?
1 
1
Коментарі