23 лютого 1994 року у норвезькому Ліллехаммері Валентина Цербе, 37 років, завоювала бронзу у спринтерській біатлонній гонці на сім з половиною кілометрів. Зараз вона мешкає у Прилуках Чернігівської області. Працює у міськвиконкомі, очолює відділ у справах молоді та туризму.
— 1998 рік став останнім у моїй кар"єрі, — починає Валентина, не чекаючи моїх запитань. Одягнута вона у чорний светр та спідницю бордового кольору. На шиї — золотий ланцюжок та мобільний телефон. На середньому пальці правої руки обручка. — Виступила на Олімпіаді в Нагано, де наша естафетна команда посіла п"яте місце. Потім виграла етап Кубка світу у російському Ханти-Мансійську. І вирішила: все, досить.
Олімпійська нагорода стала для вас несподіваною?
— Взагалі — так. Наприкінці 1993-го тренувалася сама. Наставник, Михайло Зоц, зосередився на роботі з юнаками. Мені написав індивідуальний план підготовки на Кубок Уралу, який проходив у Єкатеринбурзі.
Їхала до Росії у загальному вагоні, на третій полиці. Мешкала з дівчиною з Сум. Вибрали дешеву квартиру. Газу не було, їсти готували на електричній плитці. Фінішувала шостою. Виступала під чужим прізвищем. Взяла паспорт у росіянки, бо місцевим заявка на змагання обходилася дешевше.
Потім — чемпіонат України. А у мене лиж своїх немає. Працювала тоді на меблевому комбінаті, отримувала 120 гривень. Лижі ж коштували 200 доларів. Виручила Ніна Лемеш — дала лижі свого брата. Я виграла одну гонку, другу. Але тренери ще сумнівалися, чи брати Цербе на Олімпіаду. Пощастило, у команді не було гарного стартера на естафету. І мені сказали: "Що-що, а естафету бігтимеш".
Працювала тоді на меблевому комбінаті, отримувала 120 гривень
Поставили мене на спринт у Ліллехаммері десятим номером. Стартувала прудко, тренери по ходу гонки казали: "Обережніше. Дивися, щоб на фініш тебе вистачило". Вистачило, бо дуже багато негативу назбиралося в душі: у мої здібності не вірили, на державному забезпеченні не перебувала.
І коли я таки завоювала бронзу, з нашої делегації не привітав ніхто. Зубрилова сказала: "Тебе просто повезло". Повезло, — повторює з притиском Валентина, — на лижах брата Лемеш виграти "бронзу" Олімпіади.
Отримала 5000 доларів призових. А ще у Норвегії зуби полікувала. Там олімпійців безкоштовно обслуговували.
Перші особи держави вітали?
— Тільки після того, як Галина Змієвська, тренер фігуристки Оксани Баюл, обурилася: "Чи потрібні цій державі олімпійські призери?".
Леонід Кравчук, тодішній президент, 4 березня прийняв у Маріїнському палаці. Подарував мені чорну шкатулку. Там зараз нитки лежать, в"язати я люблю. А від профспілок удостоїлася золотих сережок. Щоправда, втратила одну з них у Німеччині. Мабуть, з такою щирістю дарували.
Квартиру у Києві ніхто не пропонував?
— Ні. У Прилуках двокімнатну дали — один із депутатів міської ради поступився чергою. У вересні минулого року почали з чоловіком ремонт: хочемо зробити автономне опалення. "Стінку" поставили, стеля готова. Підлогу залишилося "втрамбувати".
До Турина планували їхати?
— А що мені там робити? Виступала в Італії неодноразово. А трьох-п"яти тисяч зайвих євро не маю.
На що може розраховувати Україна на цих Іграх?
— Ну, якщо Грушину та Гончарова не засудять, медаль має бути.
А біатлон?
— Сумнівно. Зараз на першому плані не талант спортсмена чи екіпірування. Головне — хто і як використовує досягнення фармакології. Подивіться на знаменитого норвежця Бьорндалена: як він випльовує після фінішу...
Хохли, чим гірші у вас умови, тим краще ви виступаєте
Фінансували збірну з біатлону погано?
— Ситуація поліпшилася, коли у 1996-му федерацію очолив Володимир Бринзак. Зараз він ще й заступник міністра Павленка. І спортсмени літаками дістаються місця змагань. А ми добиралися "Ікарусом". Їхали кілька діб, давилися бутербродами. Коли від"їжджали, кілька годин розігрівали автобус. Німці казали: "Тепер кілька днів від вашої солярки повітря очищатимемо". А росіяни та білоруси сміялися по-своєму: "Хохли, чим гірші у вас умови, тим краще ви виступаєте".
Ви б змогли, як Зубрилова, поміняти український прапор на білоруський?
— Навряд. А від Зубрилової усього можна було чекати. Її завжди зустрічали як пані — виділяли машину, окремий номер. І розбестили.
У Ханти-Мансійську я виграла етап Кубка світу, Зубрилова була третьою, Петрова — четвертою. Кажу дівчатам, що треба скинутись, відзначити. Зубрилова тільки брови підняла: "Ви виграєте нечасто, а мені щодня "поляну" накривати?".
Вона завжди любила пригощатися "на шару". Увійде у номер, побачить вазу з цукерками: "Девочки, я угощусь?". Таблетки ковтала, про які ми й думати не могли.
Валентина веде мене коридорами міськради. Показує стенд, на якому зберігається її майка з десятим номером. У ній вона бігла на Олімпіаді-1994. А ось фотографії, де Цербе разом з Кучмою.
Потім йдемо у кав"ярню "П"ятий кут". Замовляємо по сто грамів мускатного вина і салат "Дністер". На друге Цербе бере деруни. Розпитую Валентину про родину.
— З Анатолієм одружилися майже одразу після норвезької Олімпіади — 11 березня 1994 року. Маю подвійне прізвище Цербе-Несіна. До того жили в громадянському шлюбі.
Зубрилову завжди зустрічали як пані — виділяли машину, окремий номер
Валентина й не думала, що її обранцем стане військовослужбовець.
— Ще у дівочі роки, під час навчання у Житомирському деревообробному технікумі, симпатизувала одному хлопцеві. Але як тільки дізналася про його професію, охолола. Ні, тільки не військовий. З Анатолієм познайомилася на дискотеці. Він був у цивільному. Коли ж узнала, що він — працівник Міноборони, було вже пізно: почуття взяли своє. Чоловік старший за мене на три роки.
Цербе небайдужа до політики.
— На минулих виборах голосувала за Януковича. Завдяки йому отримала олімпійську стипендію, а мати — пенсію. Моя зарплата у міськвиконкомі становить 530 гривень. Зараз балотуюся в депутати міськради. Третьою за списком Партії регіонів.
Прощаємося біля мікроавтобуса, що їде до Києва. Перша українська призерка Олімпіади зауважує:
— Вибачайте, що без драки.
Валентина Цербе-Несіна народилася 8 січня 1969 року у селі Поліське Коростенського району Житомирської області. Була четвертою дитиною з п"яти дочок
1984 — вступила до Житомирського деревообробного технікуму
1988 — приїхала працювати до Прилук на меблевий комбінат
23 лютого 1994 — бронзовий призер Олімпійських ігор
1997 — срібний призер чемпіонату світу в естафеті
2002 — кавалер ордена княгині Ольги
2004 — почесна громадянка міста Прилуки Чернігівської області
З жовтня 2004 року працює у Прилуцькому міськвиконкомі.
Одружена, дітей не має.
3 
1
Коментарі