Квиток до Берліна

 

Востаннє наша футбольна збірна (тоді ще СРСР) виступала у фінальному турнірі Кубка світу влітку 1990 року.

Проходив він в Італії. Поїхати туди, щоб особисто підтримати наших футболістів, тоді нікому навіть на думку не спадало. З таким самим успіхом можна було мріяти про політ на Марс.

Минуло понад п"ятнадцять років. Ми не просто живемо в іншій країні. Ми живемо в іншому світі. Аби поїхати у червні до Берліна, Лейпцига чи Гамбурга і повболівати за збірну України, досить заскочити до туристичного бюро і купити путівку. Інша річ, що коштує вона стільки, що нормальний уболівальник тисячу разів подумає, перш ніж заплатити. Поки думатиме — путівок не залишиться. Бо вже є серед нас не одиниці й навіть не сотні таких, хто може собі це дозволити. Подія того варта!

Навколо стадіону в Парижі українську мову можна було почути не рідше, ніж у Дніпропетровську

А є ж іще тисячі українців, які живуть у Німеччині та інших країнах Євросоюзу. Вони вже тепер не пропускають матчів нашої збірної у Європі. Приїжджають на них приблизно так само, як у сімдесяті-вісімдесяті їздили до Києва уболівати за "Динамо" дядьки із райцентрів. Торік Україна грала товариський матч із Францією. То навколо стадіону в Парижі українську мову можна було почути не рідше, ніж цього року в Дніпропетровську, де наші змагалися з албанцями.

Це я до того, що наш футбол доріс до світового фіналу лише зараз аж ніяк не випадково. Він зростав разом із країною, часом рухаючись назад або вбік від належного напрямку. Безперечно, в успіху збірної України є певна доля випадковості. Нам ще дуже далеко до рівня по-справжньому футбольних держав. А в усьому іншому хіба не так? Аби стати стабільно конкурентоспроможними у промисловості, будівництві чи культурі, зробити треба не менше.

Тим часом ми вже їдемо до Берліна. Нехай не всі, нехай не за головним титулом. Але їдемо.

×