Григорій Суркіс програв. Але прикро навіть не це. Його юридичні радники апріорі схилялися до того, що справа у Лозанні програшна. Проте колишній керівник Федерації футболу України у своїй війні проти нинішнього очільника поліз у пляшку. Коли отямився – було пізно. Його ворог, той, хто добре пам'ятає, що робив Суркіс на початку двохтисячних, не дав Михайловичу жодного шансу. І справа дійшла до Лозанни.

Там розглянули дві речі. Регламент, який прийняла Федерація футболу України. І прецеденти: до Маріуполя їздили усі клуби і жодних трагічних подій під час матчів УПЛ поки не трапилося. Все інше – не в компетенції суду. Війна для Лозанни – не аргумент. Як і те, що стріляють в 20 кілометрах від міста. Не просто стріляють. Місто можуть і "Градом" накрити. На Україну просто махнули рукою, сказали – розбирайтеся між собою самі.

І це зараз ключовий момент. Зрозуміло, що позиції Григорія Михайловича уже не такі міцні, як кільканадцять років тому. Чи готовий він продовжувати війну? Очевидно, що так.

Український футбол від цієї війни виграти не може. Але футбольні війні – дрібниці. У країні – війна. Привели її ті, хто зараз мають міцний вплив на український футбол. І саме через них у Маріуполі зараз не те що грати небезпечно. Жити.

Вони своє неодмінно отримають. Рано чи пізно.

Як отримав ще один їхній ставленник - колишній президент України.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Погана гра

×