Однолюб

Вітю я впізнав не одразу. Хоча колись сиділи за однією партою. Востаннє бачив його пів року тому. Приходив із жінкою. Обоє сяяли від щастя. Цього разу він не був на себе схожий: замурзаний, обличчя неголене й розпухле, очі червоні й сумні.

– Виручи, дай сто гривень. Бо вчора так газонув, що треба підзаправка.

Знаю, що не поверне, тому питаю, чи може попиляти дрова.

– Льогко! У мене ж Stihl – звір, а не пилка. Тільки давай післязавтра, бо маю прийти до тями.

Пиляння йде важко. Що п'ять хвилин Вітя сідає навпочіпки й зітхає. Пропоную випити кави й відпочити. Вітя хоче випити іншого, але згоджується. Цікавлюся, чому почав пити, адже життя в нього ніби налагодилося.

– Жінка була та й загула, – відказує. Вобщє, в мене їх дев'ять було. Я по натурі однолюб, просто не щастило знайти рідну душу. Але остання – змія. Видно, дев'ятка – нещасливе число.

– Так ви ж наче душа в душу жили, – дивуюся.

– Прогнав. Юлька – переселенка з Харкова. Після початку великої війни приїхала сюди й батьків привезла. Я батькам хату знайшов у сусіднім селі й машину полагодив. Якось каже: "Я тебе люблю". Я й повірив. Ти ж знаєш, я душа чуствітєльна. Почали разом жить. Коли дивлюся, на її телефон есемеска прийшла від колишнього: "Любимая, если надо еще денег, вышлю. Возвращайся, здесь уже тихо. Целую". Я скипів: "Ти ж казала, що ви розійшлися!" Вирядив її до Харкова, а сам затужив і запив.

Питаю, чи вона не хотіла вернутися до нього.

– Телефонувала: "Приїжджай до мене". Послав до бісової матері на білім катері: "Ми що, втрьох житимемо?" Сказав їй, що не можна двох любить. Ти ж знаєш, я – однолюб.

×