– Ти ще не женишся? А скільки маєш років? О, вже можна думати, – каже подруга моєї мами.
Відповідаю, що треба вже й діяти, а думати варто було і раніше. Тим часом, одні за одними запрошують на весілля друзі.
– Що ти все по чужих їздиш? Коли вже запросиш на своє? – говорить уже моя подруга.
Це вона до того, що я нещодавно на прохання друзів був у них старостою, чи, як кажуть грузини, тамадою. Потім поїхав на весілля до Харкова. А після повернення вранці знов одягаю вишиванку – тепер уже щоб привітати з цим життєвим кроком співробітника. Він із дружиною приїхали в РАЦС на спареному велосипеді, а ми – півдесятка приятелів – були для них на столичному проспекті таким собі кортежем.
– Это свадьба, да? Откуда вы? – цікавиться через приспущену шибку водій позашляховика з російськими номерами, доки світлофор червоний.
Відповідаю, що наречена з Донеччини, а молодий – з Тернополя.
– Файнэ мисто Тэрнопиль! А я – из Питера, – поїхав.
Згадую, що з Тернополя була родом одна моя дівчина, до іншої я туди їздив, коли вона там працювала. І розумію, що слова з пісні "Братів Гадюкіних" щось значать і для мене.
Розпитування про сімейний стан здебільшого чую від тих, кого рідко бачу. Вони з цим сезонно пожвавлюються – у липні, з нагоди мого чергового дня народження. Не через них, але не люблю його святкувати. За це хтось навіть може вважати мене занудою. І дійсно, в останній рік допізна засиджуюсь за писаниною на роботі, а дозвілля часто проводжу з ровером, відповідно – компанія обмежена. Але не треба думати, що це – не праця над майбутнім. Передісторії останніх двох весіль такі. Тернопільський колега Андрій знайшов собі дружину під час веломандрівки до Євпаторії, а харківський Одислав розшукав свою після того, як йому сподобалася її стаття в журналі.
1 
1
Коментарі
20