Заглянув я на фестиваль документалок про права людини. Один із фільмів розповідав про громаду села Збур'ївка на Херсонщині. Мальовничі пейзажі Дніпрового берега, де споконвіку в селян було заведено купатись і рибалити, все більше обростали огорожами, а згодом - фасадами заможних особняків.

Скликане з цього приводу сільське віче постановило: боротися. Як тільки війт Віктор Маруняк вийшов на стежку війни, його особисті справи різко погіршились. Каже, піврічні намагання зробити з нього хабарника увінчались успіхом. Арешт, бесіди, методи.

Запам'яталися ще кадри, де чимало селян перекривають автошляхи й обспівують національним гімном районну прокуратуру.

Ця історія нетипова. Вона закінчилась успіхом селян, чим явно завоювала право бути екранізованою. Після перегляду пригод на екрані, глядачі мали змогу побачити героїв наяву. Подяки, компліменти, побажання.

Звісно, у полі цікавості був і Віктор Маруняк. Видно, що надмірною політкоректністю він не хворіє. І явно не згоден із християнською доктриною в тому місці, де вона гласить, що всяка влада - від Бога. Бо на запитання, як вдалося в час арешту не повестися на улесливі обіцянки й не розчаруватись у своїй справі, сільський голова відповів:

- Напевно, завдяки тому, що я їх сильно ненавидів.

На це підвівся хтось у залі дати ремарку: "Ви не ненавиділи, ви просто дуже любили своїх односельчан", і ще кілька абзаців у тому ж дусі.

Усе це Віктор Маруняк підправив знову коротко:

- Так, свою громаду я люблю. Але цю владу, злочинну згори донизу, дуже ненавиджу.

×