Років десять тому я потрапив на конференцію редакторів східноєвропейських культурних часописів у старовинному польському містечку Казімєж-над-Віслою. Ми засідали на другому поверсі ренесансної ратуші. Був саме базарний день, тож за її вікнами бекали вівці, іржали коні і закликав перехожих точильник ножів. Наші журнальні проблеми були безнадійно далекими від цього життя назовні, і коли хтось запропонував перенести виставку наших часописів із сусідньої зали на ринкову площу, всі сприйняли це як чорний гумор.
Хоча для самих учасників виставка була досить цікавою — й ми охоче переглядали журнали під час перерв, попиваючи каву та обмінюючись враженнями.
У той час я був редактором "Критики" і, природно, мені було небайдуже, як колеги сприймають українське видання. Найдопитливішими виявилися москвичі: вони довго гортали часопис, оцінювали дизайн, зміст, англомовні резюме, — видання, судячи з усього, їм подобалося. Та водночас їх щось непокоїло, порушувало психологічний комфорт — і невдовзі я зрозумів що. Один із них розгледів нарешті у реквізитах, що "Критика" співпрацює з Українським дослідним інститутом Гарвардського університету.
Найдопитливішими виявилися москвичі
— Я так и знал, — радісно вигукнув він, — что это американское!
Світ на якийсь час похитнувся був у його свідомості, проте хутко став на звичні підвалини. Якісна інтелектуальна річ апріорі не могла бути українською. Добрий культурний журнал можуть зробити лише у Москві. Ну, у крайньому разі, в Америці. Моє місце було на площі, серед овець і кіз.
І я радісно вийшов на площу, на свіже повітря, залишивши москвичам їхню щасливу ілюзію інтелектуальної вищості та причетності до чогось, що їм через якесь непорозуміння і досі видається "культурою".
2 
1
Коментарі
19