У середині 1980-х я працював у відділі критики "літ-рабом", себто переписувачем чужих текстів. На чолі відділу міг бути лише член партії, тож керував ним Гриша, котрого ми офіційно величали Григорієм Миколайовичем.
Керував він відділом напрочуд просто. Усі матеріали, що надходили до редакції, позначав загадковими літерами ХП і клав наспід велетенського стосу. Щомісяця він здіймав із цієї гори верхівку і ділив жмут текстів між мною й моїм напарником. "Потопчіться, хлопці, — казав. — А тоді ще я трохи підчищу".
І ми топталися.
Гриша був лібералом, тобто вважав, що можна друкувати всі тексти, незалежно від їхньої якості, — треба лише їх належним чином підкоротити. Тож коли ми стогнали: "Григорію Миколайовичу! Не можна друкувати цю ахінею!" — він незворушно відказував: "Ну, зробіть із неї дві сторінки".
Гриша вважав, що можна друкувати всі тексти
Для нього не існувало проблеми якості, лише проблема обсягу. І він по-своєму мав рацію.
Я давно не працюю вже в тій редакції, як і, зрештою, Гриша, котрий кілька років тому помер від серцевого нападу. Він так і не пояснив, що означало загадкове ХП, яке він виписував на рукописах. Може, це означало "хороший продукт", або навпаки — не дуже хороший? Або — "художній памфлет", "хитрий писака", "хуторянська писанина"?..
Я поділився цим спогадом із дружиною, і вона на моє загадкове "ХП" лише засміялася:
— Елементарно, Ватсоне! Це означає: "хай полежить"!
— Звідки ти знаєш?
— Мій редактор теж так пише. Совєтський вишкіл!
Мені, щиро кажучи, не жаль того вишколу, як і взагалі, совєтських традицій. Але жаль людей, що відходять разом із тим вишколом. Особливо — із простодушним "ХП", якого, боюся, нам усім сьогодні відчутно не вистачає.
1 
1
Коментарі
7