Нещодавно на в"їзді до канадського заповідника Банф у Скелястих горах я отримав докладну інструкцію, як поводитися під час зустрічі з ведмедем. Інструкція займала дві повні сторінки у великому кольоровому буклеті. Починалася вона з того, що з ведмедями краще взагалі не зустрічатися. А для цього бажано ходити в горах групами, щось час від часу вигукувати, а головне — розпізнавати ведмедячі пазурі на корі дерев, сліди — на стежці та екскременти — в траві. Якщо ви все-таки зустріли ведмедя, тлумачила далі інструкція, не втікайте. Відступайте поволі. Розмовляйте з ним нормальним голосом.
— Прочитаєш їм вірші, — сказав я дружині. — "Ми помрем не в Парижі". Або "Куртку телячої шкіри".
— Не годиться, — втрутився син. — Це їм додасть апетиту.
— Читайте-читайте, — буркнула з заднього сидіння дружина, дивлячись у вікно.
— Тиждень тому, — веду далі я, — мені видали на факультеті інструкцію, як розпізнавати божевільних студентів і що далі робити.
— Божевільних?! — здивувався син.
— Ну, власне, божевільним тут нікого не називають. Тут бувають лише люди з психологічними проблемами.
Це їм додасть апетиту
— А студентам дають інструкції, як розпізнавати професорів із проблемами?
— Ні. Але радять не зачиняти дверей, заходячи до їхнього кабінету.
— Ясно, — сказав син. — Розмовляти нормальним голосом. Не втікати. Рухатися поволі.
Дружина розгорнула свій примірник брошури й мовила:
— "Вдавайте мертвого". Тут усе дуже просто: вдавайте із себе мертвого!
— Ясно, — радісно кивнув син. — Ми в універі тільки те й робимо!..
1 
1
Коментарі
4