В Едмонтоні давно вже глибока осінь, і, як стверджують місцеві жителі, будь-якої хвилини може випасти сніг. Певно, тому кожен сонячний теплий день сприймається тут у жовтні як дар природи чи Бога, чи долі — хто у що вірить. I навіть для тих, хто ні в що не вірить, небесна відстрочка дає відчуття як не дива, не втіхи, то принаймні інтриґи — як знамените напружене відтягування відомої всім розв"язки у фільмах Гічкока.
Відстрочка загострює почуття й мимохіть починаєш помічати те, на що ніколи раніш не звертав уваги. Наприклад, що листя може опасти буквально за день, без жодного вітру, дослівно — в тебе на очах. Або — що з газонів довкола бібліотеки раптом зникли абстрактні металеві скульптури. Вони стояли тут цілe літо як природна частина довколишнього пейзажу, такі собі залишки цивілізації серед ялин, кущів глоду й зеленої-зеленої трави. Хтось, може, назвав би їх навіть купами заіржавілого брухту — коли б у поєднанні рейок, труб, коліщат і листового заліза не проглядали певний ритм і динаміка, зрештою, певна дотепність.
Листя може опасти за день, без жодного вітру
Невелика табличка пояснювала, що металеві скульптури є дипломними роботами випускників факультету мистецтв. І що їхня мета — проникнення у форму, її опрацювання, дослідження, максимальне спрощення та очищення. "Скульптури встановлюють візуальний баланс, налагоджують і підтримують контакт з глядачем, спонукають його уважніше роздивитися довкола".
Я уважніше роздивився довкола, коли скульптур уже не стало. Залишилися чорні квадрати ґрунту серед усе ще зеленої трави. Ось-ось їх накриє сніг, і нам доведеться шукати новий візуальний баланс, посуваючись до подальшого спрощення та очищення.
1 
1
Коментарі
1