Серед безлічі різних речей, якими я завдячую своєму батькові, пригадалися нині дві — любов до футболу й нелюбов до совдепії. Він прищепив мені їх якось одночасно і непомітно, тож я просто не можу відокремити одне від другого.
Батько, пригадую, всією душею вболівав за "наших". Ми підскакували з ним на стільцях, репетували "Гооол!!!" і в найзворушливіші хвилини кидалися один одному в обійми зі сльозами на очах.
Водночас, я помітив, батько зовсім інакше ставився до хокею. Для нього це була суто московська гра; "нашим" ніколи нічого там не світило; совєтська збірна, у складі якої були виключно "їхні", перемагала на чемпіонатах, додаючи імперської пихи й без того пихатим московським телекоментаторам. Ми з батьком не любили цих дійств, а все ж дивилися їх із мазохістською цікавістю. Батько вболівав за всіх підряд, аби лише не за "совєтів".
Навесні 1969 року ми пережили справжній тріумф, коли чехи таки врізали збірній СРСР у фіналі. Це була їм справедлива відплата за все — і за танки на вулицях Праги, і за Батурин, і за Муравйова, і за "бєлую гвардію", і за "ястрєбков", і за тези ЦК КПРС до 300-річчя "возз"єднання" України з Росією.
Батько зовсім інакше ставився до хокею
Через багато років я нагадав батькові цей епізод і жартома запитав, чи не були ми колаборантами, вболіваючи за збірну СРСР із футболу. "Це різні речі, — образився тато. — Футбольна збірна складалася переважно з "наших".
Я міг заперечити батькові, що "наші" були тоді такими самими гомо совєтікусами, як і всі інші. Власне, такими вони лишилися й дотепер. Та я промовчав, тому що й сьогодні, як і тоді, все одно вболіваю за цих совків — і нічого не можу з собою вдіяти.
5 
1
Коментарі
10