Одна з речей, що завше вражали мене в Америці, — гігантський бізнес на реальних і вигаданих потребах домашніх тварин. На всю цю індустрію, кажуть, середньостатистичний американець витрачає більше, ніж середньостатистичний африканець заробляє за ціле життя. Своєю чергою, це спонукає не одного африканця заздрісно позирати на заокеанських котиків-песиків без найменшої надії посісти й собі їхнє місце у затишних американських помешканнях.
Мій приятель, котрий якось за чаркою вибовкав був американським господарям цю свою потаємну мрію — бути якщо не усиновленим тут, то бодай окотяченим, — відразу ж отримав належну відсіч. "Навряд чи тобі це сподобається, — застерегла господиня. — Їх тут, як правило, всіх каструють". Звісно, свобода має свою ціну.
Свобода має свою ціну
Я пригадав цей сюжет, потрапивши нещодавно на вечірку до друзів під Бостоном. Усі гості мали університетські дипломи, займалися комп"ютерами, політологією та державним адмініструванням, проте застільна розмова точилася майже виключно довкола їхніх чотириногих друзів. А найдивніше — нікому й на гадку не спадало обговорювати політику. Може, в цьому, подумалося мені, й полягає благословенний кінець історії — коли питання правильної котячо-собачої дієти важливіші за дострокові парламентські вибори? Може, й ми досягли б цього блаженного стану, коли б кастрували не лише наших котів і собак, а й більшу частину міністрів і депутатів?
— І як їх звати? — запитав я знічев"я в господаря, киваючи на його котів.
— Юля та Віктор, — сказав колега, весело опускаючи нашу велику політику до рівня свого котячого діснейленду. Чи навпаки, підносячи свій діснейленд до рівня нашої Великої Політики.
1 
1
Коментарі
1