Влітку 1966 року, якраз під час футбольного чемпіонату світу в Англії, товариш показав мені польський журнал "Sportowiec", куплений у звичайному кіоску "Союздруку". Товариша там привабили насамперед гарні знімки усіх світових зірок — щось подібне годі було й шукати в убогих совєтських газетах.
Окрім фотознімків, однак, мене зацікавили також тексти — доволі жваві і компетентні, з безліччю фактів про тих-таки зірок, що їх чомусь совєтські газети не вважали за потрібне переповідати. Можливо, вони просто не хотіли робити зайвої реклами капіталістичним спортсменам і західному способові життя.
Польська мова була загалом зрозумілою, хоча значення деяких слів доводилося вгадувати із контексту. Незабаром польське радіо стало ще одним моїм джерелом інформації. Воно — на відміну від совєтських мас-медій, які розповідали лише про "наших", — вело репортажі з усіх матчів чемпіонату. А головне — робило це значно жвавіше, дотепніше й компетентніше, ніж вайлуваті совєтські радіо- й телекоментатори.
Я гарячково шукаю на пульті польський телеканал
Традиції, однак, помирають поволі, а совєтські традиції, здається, не помирають зовсім. І коли я чую, як ґвалтують ефір своїм беканням-меканням наші ведучі, як вони нагромаджують графоманські штампи на кшталт "наші майстри шкіряної кулі добре грають на другому поверсі", я гарячково шукаю на пульті польський телеканал — та безуспішно.
— Не сердься, — каже моя добросерда дружина. — Може, це в них єдина в житті нагода повправлятися в українській мові.
— Хай би вправлялися краще вдома із власними дітьми! — хочу порадити я. Та натомість лише вимикаю звук — символічно єднаючись із запеклими українофілами, українофобами і просто естетами.
1 
1
Коментарі
31