У десятому класі ми залишилися без класної керівнички. Вона серед навчального року перейшла раптом до іншої школи. Клас наш вважався "важким", тож для його приборкання новим класним керівником призначили фізрука Ґєну. Він на перших же зборах повідомив, що зробить половину з нас "горбатыми, а половину — отличниками".
Для втілення цієї програми він почав забігати на кожній перерві до класу — "вправить мозги" тому чи тому порушникові або двієчнику. Апофеозом його діяльності стало вимірювання лінійкою довжини дівочих спідниць: за його розпорядженням, вони могли здійматися над колінами не більш як на 15 сантиметрів.
Невдовзі, однак, його бурхлива діяльність закінчилася. На одній із перерв він ударив Славка Макальондру. Славко дав здачі. Дівчата заверещали, а всі хлопці, які були в класі, дружно накинулися на фізрука, як собаки на дикого кабана.
Спідниці могли здійматися над колінами не більш як на 15 сантиметрів
Ґєна вирвався і до класу більше не заходив. Перелякані власним подвигом, ми додумалися, однак, підписатись одразу під заявою до дирекції. У ній виклали всі обставини й попросили змінити нам керівника. Відповідь не забарилася. Директор і завуч зібрали нас після уроків, повідомили, що отримали зустрічну заяву від фізрука, і пообіцяли виконати наше прохання — за умови, що вся ця пригода не вийде за межі школи.
Ми раділи, як діти, бо, зрештою, й були ще дітьми. Тисли одне одному руки, обіймалися й ледь не плакали. Ми не знали, що наші конфлікти із совдепією лише починаються. І що далеко не скрізь нас буде, як тут, багато, і далеко не завше ми будемо, як тепер, дружними і неподоланними.
1 
1
Коментарі
1