Іван Білик, земля йому пухом, написав чимало романів, але справжнім бестселером став лиш один — скандально уславлений "Меч Арея", опублікований фатального 1972 року.

То був рік чергового загострення ідеологічної, а заразом і поліційної боротьби з так званим українським буржуазним націоналізмом. Тобто — з усіма більш-менш освіченими українцями, які не до кінця спаскудились і пояничарились. Уся історична проза автоматично потрапляла до категорії "буржуазно-націоналістичної", особливо якщо в ній ніде не звучав мотив боротьби за так зване возз'єднання з "братським" російським народом.

І досі жалкую, що не запам'ятав тієї дрібниці

У "Мечі Арея" такий мотив не звучав та й не міг звучати. Бо дія в романі відбувалася в Києві V століття, а героєм був ватажок гунів Аттила, він же — український князь Богдан Гатило.

Ми працювали з Іваном Біликом у "Всесвіті" багато років. Але я ніколи не наважився запитати його, чи він усерйоз вибудовував ту історичну версію, а чи всього лиш, як тепер кажуть, "стібався". Я навіть не перепитав його, як називався той корабельний прилад, що цензори вилучили з наступного його роману "Земля Королеви Мод". Прилад був вигаданий, письменник ніколи не бував на справжньому кораблі, а проте цензор невблаганно стояв на сторожі державної таємниці.

Я називаю той прилад подумки "гівнометром". Бо що ж іще могла так ретельно приховувати недремна совєтська цензура від усюдисущих західних шпигунів?

Приховування не допомогло — кляті шпигуни все одно розвалили Совєтський Союз. А проте я й досі жалкую, що не розпитав, не запам'ятав і не записав тієї дрібниці, як і багатьох інших. І не передав її якщо вже не американським розвідникам, то принаймні своїм читачам, нащадкам Богдана Гатила й Івана Білика.

×