У кожній мові є певні слова, котрі викликають у перекладачів зубовний скрегіт. Тому що у їхніх мовах, у їхніх культурах нема відповідників. Тож перекладати доводиться доволі приблизно.
Класичним прикладом такого поняття є слово "пошлость". По-українськи, за Андруховичем, це можна було б перекласти як "суміш попси й блатняка". Хоча насправді воно охоплює всі сфери нашого сьогоднішнього життя — від бандитських "малин" до урядових кабінетів.
Рік тому, виносячи сміття до контейнерів на своїй вулиці, я міг прочитати на рекламних щитах, що "вона — працює", що він "почує кожного" і що Україні потрібен литвин, господар, сильна армія і багате село. Сьогодні на тих самих щитах якийсь дотепник рекламує виставу "Монологи ваґіни", інший пояснює, що "найголовніше в піст — не їсти одне одного", а ще інші вітають усіх "печерян" із Днем Перемоги.
Рік тому я міг прочитати, що "вона — працює", а він "почує кожного"
По дорозі від смітника я маю час зрозуміти, що "печеряни" — це не печериці й не печерні неандертальці, а всього лише жителі Печерського району, яких місцева адміністрація вирішила привітати таким ексклюзивним чином. Я встигаю поміркувати також над продовженням "монологів ваґіни". Чи мали б це бути, скажімо, монологи пеніса, чи клітора, а чи (гулять так гулять!) анального отвору? І лише на канібальській рекламі від московських попів я обламуюся. Тому що піст закінчився і як бути далі з гастрономічною любов"ю до ближніх, реклама не пояснює.
Часами, виносячи знову сміття, я міркую, що хай би на цих біл-бордах "вона" й далі собі працювала, "він" чув кожного, а Україна й далі тужила собі за литвином і тутті-фрутті.
Бo всі ці біл-борди, хоч як їх оновлюй і комбінуй, витворюють тривку цілісність, зрозумілу і без перекладу.
1 
1
Коментарі
16