У далекі совєтські часи, коли тиха взаємна ненависть між вірменами та азербайджанцями ще не трансформувалася в різанину, я теліпався поштово-багажним поїздом з Єревана в Баку. За вікном були понурі пейзажі — невисокі гори без звичної для нас зелені, куці поля і на них рослини, трохи схожі на кукурудзу, тільки менші і геть побляклі. У вагоні було напівпорожньо. Вірменські селяни заходили і, як правило, на наступній станції виходили, тож навіть розбалакатись було ні з ким. Зрештою, вони й не виглядали на балакучих; їхні зморшкуваті, обпалені сонцем обличчя були такі самі суворі й незворушні, як і пейзаж довкола.
Певної хвилі, однак, я не стримався й запитав сусіда, киваючи на плантації за вікном:
— Що це?
— Я нэ знаю, как это будэт по-русски.
— А по-вірменськи?
— По-армянски это будэт тутун.
— Тютюн! — радісно вигукнув я. — У нас це теж — тютюн!..
Але сусід виходив, і я не встиг поділитися з ним міркуваннями про спільну османську спадщину, яка нас об"єднує. І добре, що не встиг. Бо наша османська спадщина — опереткові бандури і шаровари, калими й базари, козаки й яничари — зовсім не те, що їхня. Для нас вона вже давно перетворилася на екзотику, мальовничий лубок. Рана загоїлася, бусурмани, ясир і Кафа залишились у народних піснях та романтичних поемах. Вони не викликають жодних асоціацій із сучасними турками чи татарами — і слава Богу.
Я нэ знаю, как это будэт по-русски
Для вірменів Османська імперія — це насамперед геноцид, замордовані співвітчизники, втрачена більша частина історичної батьківщини. Ця рана кривавить, і ніхто її не лікує. Навпаки, всі роздряпують — і самі вірмени, і їхні сусіди. Я теж ледь не дряпнув її, хоч, може, саме там, у спільному тютюні та пандурах, і криються якісь ліки, котрих ми поки що просто не навчились використовувати.
1 
1
Коментарі