2019-го ми працювали над випуском газети. За цей час у мене з ним не виникло жодних творчих суперечок. Кожен мірою можливостей працював на тій ділянці, за яку відповідав.
Скипів я тільки одного разу. Це коли вів летючку, а він позитивно сприйняв новину про катастрофу авіалайнера під Москвою. Я різко обірвав. Наголосив, що загинули цивільні й ми повинні залишатися людьми. І не скажу, що був неправий. Власне, наші воїни нині це доводять.
Історія мала продовження. Увімкнувши улюбленого ображеного, я залишив офіс. Він наздогнав. Продовжили розмову на підвищених тонах.
– Чому я маю жаліти кацапів, якщо завтра вони прийдуть на мою землю та вбиватимуть моїх дітей? – почув і остаточно втратив витримку.
Дітей?! Відповів, що такого бути не може й хай не меле дурниць.
Час усе розсудив. У вересні 2022-го я дивився на світлини з Харківщини й читав про Олесю Столпакову. Дівчинка місяць не дожила до 6-річчя. Загинула від російських ударів на початку повномасштабної війни.
2024-й ми зустрічали разом.
Після того як терроросія вгатила по пологовому будинку в Дніпрі.
Він нічого не сказав. Але й так було зрозуміло: тоді дурниці молов я.
2 
1
Коментарі