"Привид Києва" і ас неба: про легендарного пілота ЗСУ розповіли невідомі історії

11

3 лютого українському льотчику Андрію "Джусу" Пільщикову мав виповнитися 31 рік. Однак один із "Привидів Києва", який захищав державу з перших днів повномасштабного вторгнення - 29 серпня трагічно загинув в авіакатастрофі на Житомирщині.

"Джус" вважався одним із кращих бойових пілотів України. Не один раз він здійснював бойові вильоти для захисту неба столиці й інших територій країни. Загалом мав біля 500 год нальоту.

Андрій Пільщиков зробив великий внесок у розбудову Повітряних силу ЗСУ. Він часто входив до офіційних військових делегацій, а у самий розпал війни, у 2022 році відвідав США, де переконав стратегічних партнерів України надати нам винищувачі F-16.

До дня народження пілота, ми зустрілися з його матір'ю Лілією Аверʼяновою. Пройшлися вулицями столиці, якими любив гуляти "Джус". А також побували біля муралу в його честь, котрий намальований на будинку по вул. Межигірській, 3.

ЛЮДИ ЗНЕЦІНЮЮТЬ

- Поділ Андрій любив і відвідував, коли мав вільний час, особливо після звільнення зі служби у 2021 році, - розповідає Лілія Аверʼянова біля оглядового колеса на Контрактовій площі. Посміхається, мов поринає в минулі часи. - Надсилав звідси яскраві новорічні світлини. Тут стояв літачок, поруч була кафешка, де столи застеляли паперовою скатертиною. Малював на ній літак і кола з іменами, де сиділи друзі. Тепер я знаю, де це...

Від Контрактової площі спускаємося вниз. Лілія - спокійна та приязна жінка, має пряму поставу і впевнений погляд. Вузькими тротуарами йдемо до Межигірської вулиці, миняючи старі столичні будинки.

- Раніше у Харкові святкували день народження Андрійка, зазвичай, із рідними, - розповідає Аверʼянова дорогою. - Приходила його хресна мама, тоді ще була жива бабуся. Уже як був старший, то є фотографія, як із однокласниками збирався - у років 16 десь, то була вже весела хлопчача вечірка.

 

Останній його день народження ніхто не святкував, бо вже тривала повномасштабна війна. Зараз згадую, що чим старшим він ставав, тим складніше було вигадати подарунок - не могла вгадати. Часом питала, що йому потрібно. Відповідав: "А "привидам" нічого не треба". З часом він все далі відривався від звичайного домашнього життя, усіляких святкувань.

Жінка зупиняється біля муралу "Привид Києва", що на вул. Межигірській. Знімає окуляри й вдивляється сіро-зеленими очима в зображення на цегляній стіні. Ставить палець догори - такий самий жест, як показує герой зображений на фото.

- У нас із ним був такий код. Коли вже зʼявився цей мурал, часто не могла впіймати Андрюху в Києві - у нього так швидко змінювалися плани! Тоді якось приїхала з Чернівців, прийшла сюди й попросила когось із перехожих зробити таке фото. Рік тому настрій був зовсім інший, але намагалася всміхатися, щоб він бачив, що з мамою все гаразд. Моя головна задача була - не хворіти, щоб його не відволікати. Побутові питання вирішувала з іншими людьми, щоб не турбувати. Всім треба розуміти, що сімʼї, які віддали в армію захисників - потребують допомоги. Це непомітно, на перший погляд, але їм важко, навіть у повсякденних турботах.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зеленського просять присвоїти звання Героя України посмертно пілоту-винищувачу "Джусу"

У мирні часи, більшість людей не дуже цінували військових, згадує Аверʼянова: "Не бачили у їхній професії нічого видатного".

- Навіть знайомі казали: "Він же сам хотів". Це прикро, бо люди не розуміють, наскільки це велика жертва заради держави й людей. Зараз хапаються за військових. А яке було до них ставлення раніше? Не знаю, хто так виховував людей, що вони знецінюють тих, хто добровільно пожертвував усім заради них. Їх не треба ловити на вулиці, у кафешках і спортзалах. І варто розуміти, що добровольці не мають самі воювати, зараз це мають робити всі. Поступіться своїми "мирними" звичками і подумайте про захист країни.

 

Суспільство має зрозуміти, що сімʼю військового потрібно поважати, наголошує Лілія.

- За замовчуванням. Мені зараз дали посвідчення члена родини загиблого. Раніше бачила, коли з таким люди заходять у транспорт та як до них ставляться іноді. Має бути безумовна якась повага, а не так, наче роблять мені послугу велику. Іноді чіпляє емоційно, як ретельно розглядають документ і перевіряють, чи це дійсно я…

НЕ БОЯВСЯ ГОВОРИТИ

Андрій Пільщиков народився у Харкові. Жив у середмісті, а вже з 5 років почав цікавитися літаками. Змалечку займався авіамоделюванням і любив автомобілі.

- Було десь 4 роки, коли він уже розрізняв іномарки. Були важкі часи, не було можливості щось купувати, балувати, але він цікавився іншим - зокрема технікою. Якось сіли в таксі, і я питаю: "Андрюш, що це за машина?". А він малий, шкет такий і каже: "Volkswagen". Хоч майже не бачив авто зовні. У водія очі на лоба полізли, - сміється Лілія. - Але цікаво, що змалку у нього ніколи не було ніякого потягу до пістолетиків, як це часто буває у хлопчиків.

У 10-річному віці Андрій втратив батька. Виховувати сина без чоловіка було складно, говорить Лілія. У підлітковому віці було важко, адже хлопці не так вже й дослухаються до матерів.

- Я вже зараз думаю, що можливо Андрій пішов у військову справу, щоб насамперед бути в товаристві справжніх, сильних чоловіків.

 

Десь років з десяти у "Джуса" зʼявився інтерес до військової техніки. Історії про роботу в авіації юний Андрій слухав від троюрідного брата Владислава, який працював штурманом транспортного літака Харківського авіазаводу й відвідав багато країн.

- Він був на всіх континентах, тому міг багато розповісти. Ось це відкрите спілкування зі світом, мабуть, у Андрія від брата пішло. Владислав надарував Андрію купу постерів з авіасалонів, і ними у нас були завішані всі стіни у Андрійковій кімнаті, наче замість шпалер, - згадує жінка.

Навчався "Джус" у гімназії №116. Директорка навіть дозволяла йому ходити у військовій формі. Родина Андрія жила скромно, тому хлопець не міг хизуватися перед однолітками дорогими речами, натомість покладав усі сили на те, щоб дивувати їх власними здобутками - був споттером і фотографував літаки, в 16 років стрибнув з парашутом.

- Не був вискочкою, але його дуже поважали, - розповідає Аверʼянова. - Цей хлопець заслуговував на краще матеріальне життя, були у нас певні обмеження, але я намагалася забеспечити його потреби, насамперед у сучасній комп'ютерній та мультимедійній техніці.

 

У 2010 році Андрій вступив до Харківського авіаційного інституту. Про те, що він мріє стати військовим, Лілія спершу не знала, але підтримала рішення сина.

- Ніколи не могла подумати, що він стане військовим льотчиком. Мав волелюбний характер, прагнув доводити свою правоту, виводити порушення якісь на чисту воду. Це у нас сімейне. Їх ще в школі навчили не боятися говорити, бо проводили всілякі дискусійні клуби, запрошували відомих в місті людей, щоб обмінюватися з ними думками. Уже в травні 2011 року сказав: "Мама, ти що не розумієш? Я хочу йти на військового льотчика".

Потрапити у Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба було непросто, адже окрім іспитів, майбутні льотчики повинні були мати ідеальне здоровʼя. "Джус" мав проблеми із зором, а лазерну корекцію можна було робити тільки з 18 років. Тож вступити в омріяний університет Андрій зумів після операції.

- Льотчики намагалися бути здоровіші, ніж вони є, на відміну від ухилянтів, - жартує жінка. - Ще з курсантства, коли були комісії, які вони боялися не пройти. Ми не знали причин, за якими можуть "зрізати" і не розуміли, чи вдасться пройти. Сертифікати ЗНО у нього були високі, бо вчився завжди добре. Зрештою усе склав і ми за один день перевели документи з одного навчального закладу, де навчався, в інший.

Андрія одразу відправили на КМБ - курс молодого бійця у Чугуєві, де розміщувалася навчальна бригада. Він раніше приїжджав сюди фотографувати навчальні літаки як спотер.

БОРОТЬБА ЗА ЗМІНИ

Уже під час служби Пільщиков намагався всіляко боротися з радянщиною в українській авіації. У часи президентства Януковича її утримували "за залишковим принципом". Доводилося купувати власним коштом амуніцію, якісну форму, облаштовувати житло.

- Підготовка одного такого льотчика вартує державі близько 100 мільйонів гривень, - каже Аверʼянова. - Цих людей просто немає ким замінити. Під час служби наша система не була така дружня до льотчиків. Було багато питань фінансових, правових, робочих і навіть побутових. Андрій проявляв ініціативу в моменти, коли бачив, що можна щось зрушити. Розумів, що треба спілкуватися на рівні законодавців щодо деяких проблем, бо вони виходили за межі компетенції його безпосереднього керівництва. Він боровся, щоб змінити щось. Наприклад, зарплату, яка була просто ганебна. Зрештою наштовхнувся на небажання керівництва цим займатися. У верхівки було все добре, а те, що льотчики - в неналежних умовах, що ніхто не піклується, щоб вони не втрачали своє здоровʼя - нікого не хвилювало.

У 2021 році Андрій вирішив звільнитися зі служби через неналежні умови. Однією з причин стала авіакатастрофа біля міста Чугуїв. 25 вересня 2020 року під час планового навчального польоту курсантів Харківського національного університету Повітряних Сил ім. Кожедуба впав військовий літак Ан-26Ш. Унаслідок трагедії загинуло 26 людей.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вулицю Києва пропонують перейменувати на честь загиблого пілота "Джуса"

- Зіграло роль також неадекватне реагування на катастрофу з боку влади, - розповідає Лілія. - Кожен льотчик, коли спостерігає такі відверті зволікання у розслідуванні, а кричущий випадок отак минається, відповідальні особи вислизають від цього - уже не бачать ніякого просвітлення. І зрозуміли, при всій повазі й любові до авіації, що після закінчення пʼятирічного контракту, там немає чого робити. Я знала, що йому жаль кидати все, але намагалася підтримувати. Андрія сприймали там, як бунтівника-заколотника, борця, а такі керівництву не подобалися. Його принижували за це - командувач Повітряних сил особисто.

 

"Джус" вказав причини свого звільнення у заяві. У ній зокрема йшлося про "формалізм у системі безпеки льотчика", "неадекватність розподілу завдань", "незадовільний стан усіх видів забезпечення діяльності авіації" тощо.

ДРУЖБА З ІНОЗЕМНИМИ ПОБРАТИМАМИ

У 2018 році "Джус" брав участь у найбільших міжнародних навчаннях в історії незалежної України "Чисте небо 2018". У 2019-му українських льотчиків запросили на навчання у США. Андрій Пільщиков поїхав у Каліфорнію.

- У Штатах він побачив зовсім інше ставлення військових. Їх там шанують, а особливо льотчиків. Люди просто встають і аплодують, якщо заходять десь в ресторан - за них все оплачено наперед. Там вони - герої номер один. Андрій казав: "Я ж не з цієї країни". Йому відповідали: "Немає значення. Ви всі нас оберігаєте!". У людей просто страшенна повага. У Каліфорнії познайомився з американськими колегами. Саме там Андрію Пільщикову дали позивний "Джус". Він не вживав алкоголь, тому у закладах замовляв сік - англійською "juice". Із американськими льотчиками військовий підтримував тісні звʼязки.

Фото: з архіву Лілії Авер'янової

- Із перших хвилин війни вони підтримали. Часто бачила, що Андрій вночі не спить, і розуміла, що він спілкується з американцями. Тоді вони подали нам руку допомоги, організувалися й почали збирати кошти під час різних заходів. За кордоном льотчикам після закінчення служби видають все спорядження на руки - форму, шолом тощо. Більшість зберігають все, і коли до них звернулися товариші, вони віддали свою дорогу амуніцію нашим льотчикам. Я думаю, багато життів було врятовано, завдяки цьому.

СЛУХАЙТЕ СВОЇХ ДІТЕЙ

Після служби "Джус" мав багато занять і знав, на чому можна підзаробити. Серед його побічних захоплень був і онлайн-магазин сувенірної продукції, повʼязаної з авіацією. Зокрема, до 30-річчя Незалежності зробив патріотичні футболки для Васильківської бригади з їх літаками, які брали участь у військовому параді.

 

Завжди дослухалася до його думки, зізнається Аверʼянова. Тому коли десь за два тижні до початку повномасштабного вторгнення Андрій порадив зібрати речі, вона не вагалася. Тоді в їхній харківській квартирі було багато авіаційної атрибутики, шевронів, і все це було жаль полишати. Найцінніші речі вже були зібрані і заздалегідь відправлені поштою рідним. 24 лютого мала їхати в столицю, але коли російські війська почали обстрілювати місто, о 4:30 Андрій зателефонував мені з Василькова і наказав, щоб я евакуювалася терміново, і вже о 6:00 разом із сусідами я виїхала з Харкова.

- Кажу зараз всім: "Слухайте своїх дітей". Від початку Великої війни я чітко робила, що він казав. Фактично ми з ним пішли на війну разом, бо треба було підключитися, допомагати, вирішувати якісь питання. Через мене йшла вся волонтерська бухгалтерія і замовлення, які він робив на запити наших льотчиків, пожежників та інших захисників. Особливо на початку війни, коли вони організували фонд разом із друзями. Також навесні 2022 року зробив фонд в Америці, щоб акумулювати гроші на закупівлі за кордоном і привозити звідти форму й спеціальне обладнання для льотчиків в Україну. Довелося тоді розібратися з багатьма платіжними системами, якими я раніше не користувалася. Було добре на душі від того, що я могла допомогти.

 

У перший же день повномасштабного вторгнення "Джус" пішов у свою частину у Василькові, попри те, що давно звільнився зі служби. Він не з тих, хто буде відсиджуватися дома, наголошує Лілія.

- Продумав усе заздалегідь, тому навідувався й раніше туди. Треба було зорієнтуватися одразу, бо за харчування, наприклад, відповідала приватна фірма - де їх було шукати, якщо все закрито? Тому Андрюха на своїй машині, яку теж купив незадовго до цього, їздив в АТБ й купляв продукти й розвозив хлопцям. Так само й з медикаментами.

Перші днів десять "Джус" не міг літати через те, що мав перерву у службі. Виконував усю необхідну "сухопутну" роботу, навіть копав окопи. Переписка Лілії із сином була в чатах і скоріше мала вигляд стрічки новин - жінка надсилала найсвіжіші аналітичні матеріали про авіацію з провідних світових ЗМІ. Майже ніколи не телефонувала, каже.

- Не відволікала його, тільки коли щось важливе мала сказати. Я не знала, коли подзвоню, яку важливу розмову перерву чи, можливо, дезорієнтую, - говорить вона, зітхаючи.

ОДИН ВУЗОЛ

Від початку Великої війни "Джус" активно боровся за надання Україні бойових літаків. Щоб отримати F-16 Андрій разом із побратимами розгорнув інформаційну кампанію - спілкувався з іноземними журналістами й відвідав США, де зустрівся із конгресменами та сенаторами, які в минулому також були військовими льотчиками. "Джус" досконало володів англійською, мав неабияку харизму й професійні здібності, володів усією необхідною військово-технічною інформацією.

- Багато того, що вже зараз вдалося зробити - завдяки контактам, які Андрій здобув ще у 2018 році, коли почалися його робочі контакти з колегами з США. Обʼєднав цих людей в один вузол - льотчиків, журналістів, волонтерів,. Під час поїздки до Штатів вже у 2022 р. Андрій досяг прийняття для України важливих рішень у галузі військової авіації, - згадує Лілія. - Андрій розумів, що літаки потрібні терміново, це була його власна ініціатива. У нас не було іншого шансу.

Надання F-16 Україні - це питання політичної довіри, пояснює Аверʼянова. Якщо зʼявляться сучасні літаки - це означає, що нас вважають "своїми" серед високорозвинених, сильних країн.

- Якщо це озброєння присутнє - значить його дали в надійні руки. Головне довести, що ми на це заслуговуємо. Андрій прорвався й показав імідж сучасного українського пілота, яких у нас насправді чимало. Головне дати нашим льотчикам умови, які допоможуть вкорінити у військову авіацію нові стандарти й здобутки. Друзі за кордоном готові допомагати в памʼять про Андрія. Я від себе намагаюся зберегти ці звʼязки, щоб допомогти практично реалізувати програму F-16.. Ворог боїться її страшенно, бо це буде останній цвях у їхню труну. Коли у нас зʼявиться сучасна авіація - у нас буде все.

 

Жінка наголошує, що військові мають володіти англійською мовою, бо це зброя у освоєнні нової техніки, у боротьбі за підтримку західних партнерів. Не можна зіскочити з цього шляху, треба йти тільки вперед, каже Лілія.

- Ми маємо правильно оцінити внесок Андрія і, зрештою, спираючись на це, продовжувати його справу. Зараз, на жаль, серед льотчиків немає такої медійної особи, як він, бо це не так просто. Кажу зараз хлопцям, щоб так само вчилися говорити, бо в інформаційній сфері без Андрія не вистачає цікавої , експертного рівня, інформації.

ВТРАТА ДЖУСА І ПОДАЛЬША БОРОТЬБА

Джус мав зробити ще багато унікальної роботи заради Перемоги України. Жінка досі не може пробачити тим, хто не відправив його на навчання, які якраз розпочалися у той час за кордоном. Замість цього Андрій опинився "за бортом" активних подій, був відряджений виконувати звичайну рутинну роботу. Буквально через тиждень після цього сталася жахлива авіакатастрофа, яка обірвала його яскраве життя. Андрія Пільщикова поховали на Аскольдовій могилі. Зараз туди часто навідуються закордонні делегації й усі, хто хоче вшанувати памʼять легендарного пілота.

Лілія Аверʼянова сьогодні з болем дивиться на проблеми з мобілізацією й на тих, хто всіляко намагається ухилитися від служби. У який момент у нас взялося ось це прикриття свого боягузтва демократією, питає.

- Усі як приклад вказують на Ізраїль - то ідіть і захищайте свою країну, як Ізраїль. Не відбивайтеся від цього, а шукайте шляхи, як допомогти країні. У Конституції написано, що це священний обовʼязок громадянина. Значить ви користуєтеся цією країною, у вас все тут було добре, а раптом, як треба захищати - заховалися в будиночок. Як зараз мають почуватися ті родини, які втратили близьких, поруч із тими, хто отак по-блюзнірськи ставиться до захисників своєї землі? Дивляться на бійців на фронті так, наче ті хай воюють, а ми - якісь особливі, не створені для війни. Але ж ви, вибачте, можете втратити все, якщо зараз нічого не зробите.

 

На фронті в боротьбі з ворогом знадобляться багато професій, переконує Лілія. Кожен - і програміст, і бізнесмен, і інші - всі можуть знайти, чим бути корисними державі.

- Стань поруч з тими військовими, які покинули все й взяли в руки зброю. І ти будеш із гордістю йти вулицею, не ховатися від того патруля. Це почесно! - пояснює Аверʼянова. - Важко дивитися, як нечесними шляхами намагаються виїхати з країни, ті ж самі псевдоволонтери. Я стала дуже категоричною до цих людей. Зараз ми розслабимося - і втратимо все те, що вже хлопці здобули. За що вони гинули тоді? Для мене найбільшим страхом, мабуть, у житті буде те, щоб знову там, де поховали наших Героїв, топтався чобіт окупанта. Невміння сконцентруватися й відстояти колись вже призвело до страшних трагедій - репресії, голодомор, грабування країни. Здається, що це вже останній наш шанс стати на ноги й захистити Україну. За це й боровся мій син.

×