"Поки Путін не здохне – нічого не скінчиться": як вокзал у Львові став форпостом для сотень тисяч утікачів від війни

14

Понад мільйон українців прибули на львівський залізничний вокзал із початку повномасштабної війни з Росією. Більше 200 тис. вимушених переселенців залишилися на тимчасове проживання в обласному центрі. Решта – пересідали на потяги, які йшли далі. Більшість, зрештою, виїхали за кордон або осіли на Закарпатті.

Із 24 лютого вокзал працює в посиленому режимі. Потяги з десятками тисяч біженців із Києва, Харкова, Сум, Миколаєва, Запоріжжя та інших областей – прибувають у Львів щодня. Дехто із пасажирів, чекаючи на подальші рейси, розбивають місця для відпочинку прямо у залах очікування. Люди сплять із дітьми та домашніми тваринами.

Біженцям на вокзалі активно допомагають волонтери: годують обідами, кавою і чаєм. А за необхідності – допоможуть і з пошуком житла або тимчасового прихистку.

Кореспондентка Gazeta.ua відвідала вокзал аби дізнатися історії вимушених переселенців, які туди приїжджають та зрозуміти – як звичайний залізничний вузол став справжнім форпостом для сотень тисяч утікачів від війни.

ХАТУ РОЗБОМБИЛИ

Під'їхати до львівського вокзалу після 24 лютого на власному авто – нереально. Поліція намертво перегородила "стометрівку". Саме так у місті називають дорогу, яка простяглася вздовж вокзальної площі. Поближче до головного входу правоохоронці пропускають тільки громадський транспорт і автомобілі волонтерів. Вони практично у цілодобовому режимі підвозять для біженців одяг та продути харчування.

Фото: Анна-Лілія КОКОРА

На площі Двірцевій - багатолюдно. Перед входом до вокзалу стоять намети, в яких волонтери допомагають переселенцям з пошуком житла у Львові та надають інформацію щодо рейсових автобусів в Івано-Франківськ, Тернопіль і на Закарпаття. Записують у чергу на безкоштовні потяги та автобуси до Польщі.

Неподалік чоловік середнього віку в костюмі та білій сорочці емоційно читає проповідь. Закликає молитися й каятись. Його майже ніхто не сприймає.

- Не слухай його. Ненормальний якийсь!, - випалює жінка років 50 у чорному пуховику. Сидить на лаві, притримуючи велику пластикову валізу. Поруч неї кілька кульків із їжею. – В мене було всьо, а тепер немає нічого. Хотіла лишитися вдома під Сумами, але хату розбомбили. Тиждень просиділа у підвалі, аж поки діти не заставили переїхать – спершу у Вінницю, а потім сюди. Але де у Львові спинитися? Квартири усі зайняті, хоч ми готові й за дєньгі їх знімати. Будемо далі їхати. Може в інших містах щось трапиться. На условія все рівно. Хай і туалет на вулиці буде. Лиш би з дітьми бути в купі та без сирен. Сил їх немає вже слухати. У голові гуде!

Жінка відмовляється назвати своє ім'я та просить її не фотографувати. Боюся, пояснює.

- Хто його знав, шо таке начнеться, - продовжує. - Думали ж, що у того Путіна хоть шось в голові має бути! Тепер поки він не здохне - нічого не закінчиться. Стіки люду вбив! За шо, питається? – плаче. – Освободіл мене від спокійної старості. Хай би він в пеклі горів!

 

До переселенки підходить молодий чоловік, з великим наплічником за спиною. Починає заспокоювати.

- Вибачте, але попрошу не турбувати маму, - каже.

КОЛАПС З БІЖЕНЦЯМИ

Світлана Видра – волонтерка. До початку повномасштабного вторгнення працювала викладачкою-психологинею у дитячому центрі Львова. Начитувала українську мову і у футбольній академії "Рух". З 25 лютого її життя змінилося. Відтепер вона по 16-17 годин волонтерить на вокзалі. Допомагає біженцям знайти помешкання у Львові, надає консультації щодо транспорту.

- В академії "Рух" проживають діти зі всієї України. 24 лютого, о четвертій ранку, до нас подзвонили батьки одного з учнів та розповіли про ситуацію на Луганщині. Перше, що ми зробили із колективом – максимально швидко зібралися й евакуювали дітей у безпечне місце, - розповідає Світлана. - Наступного дня уже була на вокзалі. Знала, що Львів стане саме тим містом в яке з'їдуться біженці зі всієї країни. Коли прийшла на вокзал - тут ще нічого не було. Вдалося дуже швидко зорганізуватися й почати працювати. Уже стільки днів війни пройшло, але щодня, приходячи на вокзал я бачу знайомі лиця волонтерів. Ніхто не кинув працювати.

 

Волонтерів на вокзалі розпізнати неважко - вони одягнуті у жовті та помаранчеві жилети. До них постійно підходять люди та розпитують про житло.

- Був страх, що Львів обстрілюватимуть. Але важливо не вселяти людям паніку, а навпаки – говорити про те, що ми тут у безпеці, - продовжує Світлана. - Найважчими були перші дні. Сюди потягами приїжджало дуже багато людей, фізично було важко усім допомогти. Зараз стало спокійніше. Наплив роботи є лише в той момент, коли приїжджають потяги. З іншого боку - стало важче спілкуватись з переселенцями. Бо вони прибувають з найгарячіших точок. Багатьом доводилось тижнями сидіти в підвалах. Тому вони дуже виснажені та розгублені. По 15-20 хвилин з ними розмовляємо аби чітко пояснити, де можемо їх прийняти. Хоча у місті уже й трохи колапс з біженцями, та все одно знаходимо куди людей поселити. Робимо це офіційно, через районні адміністрації. Співпрацюємо з хостелами, які безкоштовно надають житло, гуртожитками навчальних закладів. Людей також приймають в школах, які облаштували спеціально, як притулки, дитячих садочках. Щодня нам телефонують приватні компанії, дають під поселення свої приміщення - фітнес-центри, спортклуби, спа-центри. Умови дуже хороші.

 

В такі місця найперше поселяють людей, які прибувають у Львів на кілька днів і планують далі їхати за кордон, додає волонтерка.

- Тих, хто вирішив залишитись на Львівщині, скеровуємо у передмістя чи в менші населені пункти. В перші дні, за добу ми приймали по 10 тисяч переселенців. Зараз цифра значно менша. В одному потязі приблизно півтори тисячі людей приїжджають. Мінімум тисяча звертаються до нас.

Світлана не планує покидати Львів та вірить – війна швидко закінчиться.

- Події на Яворівському полігоні (його окупанти обстріляли чотирма ракетами. Загинули 35 людей. – Gazeta.ua) дали зрозуміти - це останні потуги ворога. Всі ми віримо в те, що найближчим часом усе завершиться й українці повернуться в Україну. Будемо її відбудовувати.

ТРИВОЖНІ ВАЛІЗИ

Всередині вокзалу на диво тихо й спокійно. Зі входу у ніс відразу б'є різкий запах хлорки перемішаний з ароматами їжі. Хол розділений металевим парканом на три частини. Таким чином він утворює два коридори – один для пасажирів, які йдуть на перони. Другий для тих, хто виходить у місто.

 

Працюють кілька кас та інформаційний центр. До нього черга розтягнулася метрів на 10. Стоять люди різного віку – з тваринами та невеликими валізами. Між собою більшість спілкуються майже пошепки.

- 24 лютого прокинувся від сирени. Мама сказала: "Все, почалося". А далі стало вибухати неподалік нашого дому, - розповідає 19-річний Михайло, який із батьками перебрався до Львову із Києва. Став волонтерити. – Мій батько військовий. То тривожні валізи у нас були зібрані з грудня. Ми зразу спустилися у підвал і вирішили їхати у Львів. Може б і лишилися удома, але в мене є маленька сестричка. Треба було дбати за її безпеку.

Поки говоримо, до Михайла один за одним звертаються пасажири. Просять допомогти знайти потрібний перон та уточнюють години прибуття потягів.

- З житлом у Львові не було проблем у перші дні. Товариші друзів допомогли знайти квартиру. Але сидіти без роботи не хотів. Ходив у військкомат і просився аби мене взяли допомагати. Потім долучився до української кібер-армії. Та зараз дуже багато ІТ-фахіців і так задіяні у війні. Тому вирішив прийти волонтерити на вокзал, - пояснює чоловік. - Знаю, що наш будинок в Києві ще цілий. Хотілось би в нього повернутися. Але не можу сказати, що ця війна закінчиться завтра або післязавтра. Усе триватиме довго. Ми не будемо здаватися. Працюватимемо до останнього. А потім поїду до Києва і обійматиму усіх своїх близьких, які залишилися живими. Працюватиму на країну. От побачите - після війни, ми будемо жити зовсім в іншій державі.

 

ВЕЛИКІ ЛЮДИ

По обидва боки від вокзального холу розкинулися зали очікування. В одному облаштували кімнату для жінок та дітей, в іншому – для дорослих та пасажирів із тваринами. В центрі кімнати для жінок із дітьми - є буфет. Волонтери заварюють гарячий чай та каву, пригощають переселенців стравами, які на вокзал привозять міські кафе та волонтерські центри. Бутерброди ж готуються прямо на місці.

Поруч із буфетом облаштована дитяча зона. Там чимало іграшок, якими із задоволенням бавляться діти. Попри те, що більшості з них немає і п'яти років – ніхто не капризує і не плаче. Байдуже малеча реагує і на звуки сирени, яка раптово здіймається у місті, попереджаючи про повітряну тривогу.

 

- У Львові ми тимчасово. Три роки з чоловіком працюємо в Угорщині. Донька Ксеня жила з моїми батьками у Полтаві. Тато сьогодні привіз доню у Львів, а я приїхала з Угорщини, щоб забрати її до себе, - розповідає 32-річна Ольга Новиченко. Голос жінки тремтить, на очах сльози. Сидить в найвіддаленішому кутку зали очікування. Увесь час тримає дитину за руку. - Тато поїхав назад до Полтави. Йому 61 рік. Хотів іти на фронт, але не взяли. Тому записався у тероборону. Не хоче їхати з рідного міста. Нині, коли я вперше почула сирени і побачила очі людей на вокзалі, мені стало дуже страшно. Я розумію, що йде війна і знаю наскільки важлива робота волонтерів у Львові. Це - великі люди. Бачила, як вони біженців підтримують, гуртують, не допускають паніки. Кілька разів і нам пропонували їсти, давали чаю. Я б дуже хотіла, щоб це усе завершилось якнайшвидше. Бо ця війна несправедлива і безглузда.

- В Полтаві сирени почали лунати на третій день. Я спершу злякалась. Ми живемо в багатоповерхівці й це не дуже безпечно. Спершу ховались до підвалу, а потім звикли й перестали це робити, - долучається до розмови 13-річна Ксенія, донька Ольги. – У нас відновили уроки. Буду в Угорщині – виконуватиму усі завдання. А після перемоги обов'язково повернуся в Україну.

 

У другому залі очікування багато ромів. Вони блукають приміщенням, метушаться, голосно розмовляють. Першими підбігають до волонтерів, які розносять чай та їжу та беруть одразу по дві-три порції.

- Не пускав би їх до біженців, але не маю права забороняти заходити, - дратується один із волонтерів.

ХОЧЕТЬСЯ У КРИМ

Біля входу у зал сидить переселенка Юлія із Запоріжжя. Біля неї дві собаки породи акіта-іну. Вистрибують жінці на руки, ластяться, облизують обличчя. Із псами та донькою, 18-річною Діаною, їдуть до друзів у Львівську область.

До війни працювала тренером з танців, зізнається Юлія.

- Прокинулася о шостій ранку, бо над містом почали кружляти літаки, - Юлія одразу починає ридати. – Зразу зрозуміла, що почалась війна. Хоч до того увесь час переконувала себе в тому, що її не буде. Ми одразу переїхали до батьків у приватний будинок. Ховалися у підвалі. А вчора стало дуже сильно чути вибухи. Тому і виїхали з міста. Батьків не вмовили і вони залишились у Запоріжжі.

 

Одна із собак починає скавчати. Можливо, відчуваючи тривогу господині.

- До початку війни уся країна думала, що вони (росіяни. – Gazeta.ua) не настільки ідіоти, щоб нападати. А зараз немає вже впевненості ні у чому, - веде далі переселенка. - Душу гріють наші собаки – наша тривожна валізка. Тоши та Імі. Думала, що важко буде з ними їхати. Але ні. Ми їх раз тільки вивели в туалет за 24 години дороги. Були спокійні й нічого не просили. Мабуть, усе розуміють. Звикли уже й до сирен.

Юлія починає усміхатися крізь сльози.

- Хочеться, щоб ця війна закінчилась якнайшвидше. Але розумію, що вона може тривати ще місяці, - каже.

Неподалік сидять кримські татари Григорій та Раміє. Обом на вигляд більше 60 років. У 2014-му вони переїхали до Києва з кримського села Громове, бо не захотіли жити в окупації.На півострові залишили дім та невеликий бізнес – мали будиночки в яких улітку приймали відпочивальників.

- Не думала, що доведеться переїжджати вдруге. І дуже не хотіла, - зізнається Раміє. Жінка намагається говорити українською та їй це важко вдається. – Коли прилетіло в сусідній будинок, зрозуміли, що немає виходу. Тривожної валізи ми до останнього не збирали. Сподівалися, що війни не буде. Думали, що це гра така, політична. А тоді, на ходу спакувати те, що під руки потрапило. Страшно відкривати ту сумку. Здається, нічого доброго в неї не поклали.

Пара у Львові має товариша Юрія, місцевого підприємця. Він пообіцяв їм віддати квартиру доньки, яку щойно закінчив ремонтувати. Сидимо і чекаємо на друга, кажуть.

- Вперше прийшли на вокзал у Києві тиждень тому і зразу розвернулись - там стільки народу було, що страшно!, - розповідає жінка про те, як добиралися до Львова. - Оце вчора вдалось сісти в потяг. Юра попросив, щоб Гріша лиш в тероборону записався. Звісно, піде й запишеться. Але має ноги хворі, то хіба трохи чергувати буде. Може дадуть йому якусь іншу роботу, бо служив у війську. Будемо робити все, що нам скажуть. Лиш би це пекло закінчилось. Так набридло щоразу все спочатку починати. Знову шукати роботу, знову облаштовуватись... Так спокою хочеться. І в Громове хочу. Додому. Щоб мене поховали біля батьків.

ПІСЛЯ ВІЙНИ

30-річний Володимир Бартика розливає у пластикові стакани з великої білої банки гарячу овочеву зупу. Передає наповнену тару людям, які стоять в черзі біля вокзалу. Страва пахне апетитно.

- Приготована з бобів, картоплі, томатів та безмежної любові, - каже чоловік. Волонтер родом зі Львова. До війни писав вірші та пісні, виступав на концертах. 24 лютого перебував у Києві. - Перше, що помітив – паніку довкола. Кияни масово знімали гроші з банкоматів, купували в магазинах продукти із запасом, кудись їхали. Відчуття було наче я на Титаніку, який от-от потоне. А в Львові трохи спокійніше. Наче нічого й не сталось. Лиш людей побільшало в місті.

 

Чоловік працює у благодійному фонді "Їжа Життя". До війни фонд опікувався безхатьками та малозабезпеченими. А з початку війни всі його учасники почали працювати на вокзалі та на українсько-польському кордоні. Готують страви та вгощають біженців.

- Сьогодні розмовляв із подругою. Пообіцяли одне одному, що в квітні підемо гуляти в парк Шевченка в Києві. Зафіксували образ цієї картинки й сподіваємось, що вона справдиться, - додає Бартика. - Після війни робитиму те, що й до неї. Допомагатиму людям, організовуватиму концерти. Не було у мене думки покидати Україну. Але увесь час хочеться до Києва.

 

ВАЖЛИВІ НОМЕРИ У ЛЬВОВІ ДЛЯ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ:

0989416236 - гаряча лінія Гуманітарного штабу;

0684147963, 0971821860 – для тих, хто потребує притулку, помешкання, або гуманітарної допомоги;

0973474459 – для людей, які потребують притулку;

0636633371 – для вирішення транспортних питань.

×