У село Луб'янка Бучанського району на Київщині окупанти прорвалися в перші дні повномасштабної війни. В ліс навколо населеного пункту зігнали сотні одиниць техніки й стали там великим табором, де базувалися близько 15 тис. ворожих солдатів.
Серед окупантів було чимало кадировців. Вони ходили селом і лякали людей, кажуть місцеві. Також росіяни масово розграбовували хати й відбирали у населення цінності. Час від часу накривали Луб'янку з "Градів", згадують жителі.
Після того, як Збройні сили України прогнали окупантів з Київщини, ворожий табір біля Луб'янки перетворився на тренувальний майданчик. Зараз там готують добровольців, які зможуть дати відсіч ворогу під час його ймовірної повторної атаки на регіон.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала в таборі й подивилася, як добровольців готують до зустрічі з окупантами. А також поспілкувалася з мешканцями Луб'янки, щоб дізнатися, як вони пережили нашестя росіян.
РОЗБИТІ ДОРОГИ
Від Києва до Луб'янки 27 км. Село з усіх боків практично "оточене" лісами. Саме серед них російські окупанти зробили чи не найбільшу свою базу під час наступу на столицю. Тримали там 15 тис. солдатів та облаштовували позиції — рили величезну кількість окопів і зміцнювали бліндажі.
Зараз у місцевості, яку в лютому – березні, облюбували росіяни, міститься тренувальний табір для українських добровольців. Їх насамперед учать "працювати" в тилах противника – знешкоджувати патрулі, брати в полон офіцерів, захоплювати ворожу техніку.
Дістатися тренувального табору непросто. Лісові дороги розбиті колесами важкої броньованої техніки й розмиті нещодавньою зливою. Тож машина рухається повільно, час від часу підстрибуючи на вибоїнах.
Тренувальний табір і полігон – у глибині лісу. Територія охайна й доглянута, набудовано багато укріплень і підземних укриттів. Так акуратно було не завжди, пояснюють військові. Після росіян тут довелося все практично вичищати від сміття.
Бійці Бучанського добровільного формування територіальної громади стоять у балаклавах і військових формах-піксельках, які зливаються з навколишньою зеленню. Докурюють цигарки, глибоко вдихаючи чисте повітря.
Більшість бійців стали добровольцями лише кілька тижнів тому. Попри це вже навчилися "роботі" з автоматами й певної тактики.
Ми готуємо партизанів
– Ми готуємо партизанів, які виконуватимуть завдання в тилу ворога, зокрема розвідників, – каже один з тренерів, полковник ЗСУ Андрій Дзюба. – Люди, яких ми готуємо, не обовʼязково мають бути в Бучі. Вони можуть піти воювати й на інших територіях. Однак все ж таки ми готуємо насамперед тих, хто добре знає місцеву територію та орієнтується в ній.
Лунає наказ – і бійці займають бойові позиції. Мають пробратися в тил ворога й знешкодити його патрулі. Умовними окупантами тут виступають теж члени добровільного формування.
І ось один з партизанів вже підкрадається до ворога біля окопу й ефективно його знешкоджує, імітуючи удар ножем. Супротивник важко падає на землю. Другий боєць відкрито направляється до іншого патрульного.
– Стоять на месте! Оружие на пол! На колени! – кричить "російський" часовий і приставляє зброю до голови солдата.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У кожному домі мертві. Поховані у дворах спливають після ливнів" – як тисячі маріупольців із нуля будують життя
– Свои! – відповідає український захисник і збиває ворога з ніг, вириваючи з рук автомат.
Далі добровольці крокують до укріплень умовних росіян. Щоб підійти непомітно, стають навшпиньки, розділяються на групи. Міцно притискають автомати до грудей.
– Отправлю домой стиралку, – жартує боєць, що грає роль російського окупанта.
– А я взял себе телевизор, – не стримує сміх побратим і неочікувано дістає "удар" ножем у шию.
Партизани вриваються в бліндаж і захоплюють російського полковника. Під час допиту ставлять на коліна. За легендою, добувають всію необхідну інформацію.
"ХВІСТ" ЗА КЕРМОМ
У капонірі під високим схилом стоїть БТР. Двоє "окупантів" готують каву командиру. "Три ложки сахара", – імпровізують хлопці. Захисники "прибирають" його, проходять до БТР, знімають двох часових і забирають машину.
– Обережно, на поворотах може зачепити. Відійдіть на три кроки назад, – попереджає військовий.
За кермом неповороткого броньованого авто сидить жінка. Навчилася керувати військовим транспортом за два тижні, хвалять посестру з позивним "Хвіст" чоловіки. Вправу повторюють кілька разів, пробуючи підійти до ворога з різних боків. На ходу на БТР залазить ледь не весь підрозділ, обліплюючи техніку, як мурахи. Автомати поставили на приціл - це останній етап тренувань.
– Зараз ви побачили навчання бійців ДФТГ в умовах, наближених до бойових, – підбиває підсумки начальник штабу Бучанського ДФТБ Андрій Верлатий. – Задача бійців – не лобове стримування агресора, а унеможливлювання просування ворога вглиб наших територій. Вони знищують агресора на всіх можливих напрямках, перерізають логістику, винищують сили ворога, які підходять на підкріплення до передових позицій. Ми знаємо на сьогоднішній день як ворог заходить, його тактику й можливості. Вчора ці люди були звичайними цивільними. Прийшли з розумінням того, що хочуть знищувати загарбника і захищати свою землю, свою домівку, свої сімʼї - аби унеможливити Бучу, яка пережила ґвалт та смерть.
Бійці розходяться лісом – хто сидить на мокрій траві, хто курить під дощем. Намагаються триматися купи, щоб вчасно прийти на обід. Розмовляють між собою тихо, а зброю ховають за спиною. Навприсядки кілька чоловіків збирають чорницю, яку знайшли в заростях лісу. Військовий з автоматом у руках підходить і простягає кулак. На долоню висипає жменьку чорних ягід і пильно дивиться. "Будь ласка", – киває мовчки та йде назад.
ПОХОРОНИ СУСІДІВ
Біля бліндажу розмовляє з побратимами невисокий хлопець. Його русява чуприна стирчить з-під балаклави. Вступив у підрозділ на початку травня, згадує.
– Вони (росіяни. – Gazeta.ua), як перший раз зайшли сюди, то нікому було захищати. Щоб такого не було більше, вирішив вступити в підрозділ, – розповідає доброволець і стирає краплі дощу з чола. Своє імʼя не називає. – У перші дні вони просто проїжджали, у них ціль була "на Київ". 25 лютого заїхало понад 700 одиниць техніки (у Луб'янку. – Gazeta.ua), просто по вулиці проїжджали. Як там почали давати опір, то стали займати позиції в Лубʼянці. Військових було багато.
Росіяни жили в будинку чоловіка. Я з ними не хотів спілкуватися, зізнається.
– Сказали: "Все будет хорошо, мы этого тоже не хотим, нас заставили", – каже військовий і швидко йде. Його покликав командир.
Один з добровольців стає осторонь від усіх, спершись плечем на сосну. За камуфляжною балаклавою видно тільки сірі очі. Чоловік з позивним "Чорний" родом з Блиставиці, що за 6 км від Лубʼянки.
Ходять по дворах і розстрілюють людей в затилок
– Я вступив у ДФТГ після того, як російських солдат вигнали з Київщини, через чотири дні, – розповідає "Чорний". – Під час окупації я весь час ховався. Російські солдати вбили пʼятьох моїх сусідів, я їх хоронив. Тоді зрозумів, що домовлятись з ними марно. Вирішив, що буду виганяти. Страшно було, коли ти ховаєшся, а вони ходять по дворах і розстрілюють людей в затилок, як собак. А зараз не страшно. Даже єслі загину, то кілька цих собак із собою заберу.
У Блиставицю російські військові зайшли вже в перший день повномасштабного вторгнення. Загарбники штурмували аеропорт у сусідньому Гостомелі.
– Їх було багато, по краях стояли установки. Вони від нас ракетами лупили по Бучі, Ірпеню. Рота охрани була, яка охороняла ці установки. Коло дороги стояла артилерія – сім гаубиць великих. І так вони мінялись, одні уїжджали, другі приїжджали. Савушка (самохідна артилерійська установка. – Gazeta.ua), БТРи. Але їм тут так дали прикурити, що на місці російських солдат я б навряд знову сюди пішов. Але якщо командування накаже, то робити нічого. У них солдат - людина підневільна. Не підеш – в тюрму.
Військовий спершу планував захищати країну в лавах ЗСУ. Для цього пішов у місцевий військкомат.
– У мене в машині прострелили радіатор і колеса. Двері в будинку вибили. Я живий тільки тому, що мене дома не було – ховався в другій хаті. Тому взяв у сусіда мопєд і поїхав у воєнкомат Бучанський, а на той час він не працював. Сказали їхать на Петропавловську Борщагівку, але я не поїхав. Боявся, що не доберуся. По дорозі заїхав у ДФТГ і підписав документи. Діло потрібне, хоча мені більше подобається ловить рибу, – жартує доброволець.
Чоловік впевнений, що якщо ворог наважиться на новий наступ з території Білорусі, то на нього тут чекає поразка.
– Зараз у мене є зброя, моя команда. Війна закінчиться нашою перемогою, – каже "Чорний". – Наші умови – геть з Донбасу та Криму, а Путіна в тюрму.
МАМА НА ЗАХИСТІ
Біля броньованої машини метушиться струнка жінка в чорній балаклаві. Саме вона буквально нещодавно керувала БТРом, який захоплювали партизани.
Світлана з позивним "Хвіст" має суворий погляд, але із задоволенням розповідає усім, як вчилася їздити на бронетранспортері. Уперше збила з нього дзеркало, зізнається.
– Кожна машина відрізняється запуском. Цей – кнопкою, – розповідає 38-річна Світлана. – Запускаєш, інструктор сидить поруч і каже, коли тобі повертати. Якщо людина хоче, то все може вдатися.
Світлана вступила в підрозділ, щоб навчитися захищати себе й близьких. Те, що робили в Бучі з людьми, спонукало прийти сюди, каже.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Терор у Ягідному: окупанти місяць тримали майже усе село в підвалі та знущалися з людей
– Я добре знаю місцевість. Народилася в Бучанському районі, жила в Бучі та Ірпені. Мені неважко, у нашому підрозділі я одна дівчина. Всім займаються всі. Немає такого, що жінка на кухні. Готуємо всі разом, якщо є потреба, займаємося разом, по лісі ганяємо.
"Хвіст" має двох дітей, які підтримують маму. Батькам про службу не розказує.
– Вони знають, де я, але не знають, чим займаюся. Діти сказали: "Мамо, вперед на захист". Найважче було, коли почалися тренування. Всі падали. Хоча я спортивна була завжди, але так сильно не займалася – тільки баскетбол, волейбол. На кілька кілограмів схудла точно, хоч їмо добре. Кожного ранку встаємо на пробіжку, годину так бігаємо, хтось повзе вже вкінці.
ДИКТАТОР ЗЛАМАЄТЬСЯ
На лісовій галявині біля військових бліндажів встановлений навіс, під яким стоїть довгий стіл і лавки з дерева. У пластикових білих тарілках розкладений білий і чорний хліб. Біля намету з камуфляжної сітки облаштована пічка. На цій польовій кухня готує військовий Федір, який навчився варити борщ уже на війні.
Дим від труби клубочиться лісом, іскри розлітаються від печі й тухнуть під дощем. Пахне шкварками й капустою. Сьогодні військові готують борщ і плов з курятиною, питимуть компот. Команду сідати за стіл бійцям дає полковник Андрій Верлатий. Чоловік має суворий голос та ідеальну поставу.
– У перші дні оборони Київщини найважчим було нерозуміння сил і засобів, які москалі використовують проти нас, – згадує початок повномасштабного наступу Росії полковник. – Допустити те, що прорвуть оборону Києва, навіть в уяві неможливо. Ми стали всі єдиним фронтом. Цивільні втекли, а всі, хто розумів відповідальність, отримали зброю і стали проти москаля. Ми зробили все, щоб винищити цю заразу.
Зараз оборона Київщини набагато сильніша. Військові готові давати відсіч окупантам, якщо вони наважаться знову прийти.
– Сьогодні ми більше підготовлені до зустрічі ворога. Ми розуміємо, що ворог ще атакуватиме, бачимо його переміщення, накопичення, – веде далі Верлатий. – Розуміємо, що як би білоруський диктатор себе не поводив - у якийсь час він зламається або Путін зробить збройний переворот у Білорусі й країна буде виконувати його дії. Сьогодні риторика БІлорусі – це "Україна – ворог". Коли тобі декілька місяців вішають лапшу на вуха, то ти починаєш вірити. Тому риторика буде далі змінюватись, а наш так званий "братній" народ стане уже ворогом. Ні білоруси, ні москалі ніколи не будуть нам друзями. Будуть сміятися в обличчя, але точитимуть ножа, щоб відрізати голову. За Україну потрібно не гинути, а вбивати.
Треба буде робити більше – заходити і зносити ці режими
У військових з часом зʼявляється втома, зізнається полковник. Однак усі налаштовані боротися до перемоги.
– Ми повинні звільнити всі окуповані території. Тож треба буде робити більше – заходити і зносити ці режими. Якщо ти вдариш гадюку і відкинеш – вона від тебе не втече, а буде далі нападати. А це реальна тварина, яку потрібно знищити під корінь. Всі, хто взяв зброю і прийшли на нашу територію, мають загинути до одного.
Андрій Верлатий у майбутньому бачить Україну державою, яка дбає про своїх громадян.
– Називати себе українцем у будь-якому куточку світу – це гордість, від якої спиною пробігає холодок. Я хочу, щоб так було. Навіть ті собаки, які нас ненавидять, боялись. А ті, хто боявся і втік, розуміли, що діти колись їхні стануть сильними українцями. У мене троє дітей, я міг виїхати. Але перевів свою родину через кордон і повернувся сюди служити.
Полковник захищає Україну з 2014 року, брав участь у боях на сході. На війні зазнав контузії та залишив службу.
– Тоді було мотивоване більше молоде покоління людей, ті, хто був на Майдані. Це була інша мотивація, патріотична, не більше 10 чи 15 процентів. А сьогодні ми бачимо більш як половину українців, які піднялися на захист.
ЛУБʼЯНКА
Дорогу до Лубʼянки від лісу майже розмив дощ. Колеса машини, мов на ковзанці, не втримуються на вологій глині й авто заносить на крутих схилах.
У селі всі двори зеленіють вишнями й черешнями. Червоні ягоди ще й досі висять на верхівках.
Дорогою до центру, де розташована школа, майже не зустрічаємо людей. У Лубʼянці після звільнення з-під окупації працює лише один магазин. Він розташований навпроти зупинки з різнокольоровими пластиковими кріслами. За ним стоїть сільська амбулаторія, оздоблена з обох боків клумбами. Під входом – кілька велосипедів, а біля деревʼяної лавки новий смітник з болванки від снаряду "Града". Там повно недопалків.
Почали масово евакуюватися люди
Зараз в медзакладі працює староста, сюди ж жителі приходять по гуманітарку.
– Страшно тут було, їх стільки їздило, – розповідає русява жінка з хвостиком на голові. Вибігає з амбулаторії без парасольки, однак з памперсами й дитячим одягом у руках. Називається Ольгою, прізвище казати не хоче. – У мене двоє дітей, тому важко було, бо ховалися у підвал. Кожного разу, як починалися обстріли, вони плакали. Уже потім, десь в середині березня, почали масово евакуюватися люди, нас чоловік посадив в якусь машину – так і виїхали.
Найбільше місцеві мешканці боялися кадировців, які тримали в страху село й поводилися зухвало.
– Ходили по дворах і обшукували будинки, – каже жінка. – Я виїхала і навіть не закривала двері, бо знала, що і так зайдуть. Усе покрали, що було вдома, перевернули всю хату, – каже наостанок і поспішає сховатися від зливи.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Нас двічі вивозили на розстріл. Це звірі!" – як харків'янин тиждень виживав у полоні в росіян
У магазині працюють три жінки. Метушаться за прилавком і розкладають товари на полиці. У порожньому холодильнику для морозива розмістили оголошення на аркуші паперу: "У Києві та Київській області ходити в ліс категорично ЗАБОРОНЕНО!!!".
Продуктів у магазині вистачає, продають навіть свіже мʼясо, щоправда, тільки курятину. Гомілки можна купити за 106 грн/кг, стегна коштують 111 грн, а печінка 106 грн. Літр молока коштує 35 грн, кефір і ряжанка трохи дорожче – 45 грн. Загалом вартість продуктів трохи більша, ніж у столиці.
Деякі селяни їздять купувати продукти в Київ, однак транспорт ходить рідко. Маршрутки відновили роботу, але тільки три рази на день, хоча раніше курсували ледь не щогодини. Остання відправляється о 16:00. Вулицями Лубʼянки місцеві пересуваються велосипедами.
ПЕРЕМОГА БІЛЯ ЯЛИНКИ
З амбулаторії виходить жінка в блакитній куртці. Розкриває парасолю та швидко іде центральною вулицею. 67-річна Ольга Блаженко не виїжджала з Лубʼянки, під час окупації разом із сусідами трималися разом, каже жінка.
– А куди виїжджати? Як? – тремтливим голосом відказує Ольга. – Син прислав за нами машину, ми відказались, не уїхали. По нашій вулиці практично осталися всі.
У перші дні всі мешканці села жили в постійному страху. Росіяни зайшли в населений пункт вже 24 лютого.
– Коли танки йшли по вулиці, ми їх начали рахувати, – розповідає Блаженко. – 25 лютого вони вже були у кожній хаті. У мене колодязь, вони прийшли і попросили води. У перший день ще самі боялися нас. Ми сказали їм, що в нас у колодязі води немає, а вона була, канєшно. Він сказав (російський солдат. – Gazeta.ua): "Чего вы тут сидите, вам немедленно надо уезжать, потому что здесь ничего не останется". Одному дав в грудь автоматом, бо не понравилось, як йому відповів. Вели себе неадекватно, коли ходили по квартирах і перевіряли, перевертали все, вивозили. У нас на вулиці з останніх хат усе позабирали.
Найбільше росіяни крали телевізори й пральні машини, ноутбуки й планшети. Були й такі, хто не знав, як ними користуватися.
Після окупації життя в селі змінилося. Люди почали підозріліше ставитися до односельців.
– У нас же всі знають, хто до них (росіян. – Gazeta.ua) ходив пайки брав. Були дружніші, а зараз віддалились трохи. Кажуть, що тут зрадник не один був, як і всюди. Але більшість з ненавистю ставились до них (окупантів. – Gazeta.ua). Бувало, що і матюкали.
Обстріли були страшні
У селі розташовано багато промислових підприємств. Люди брали продукти на складах.
– У нас рибний цех, кури, у нас фасово-упаковочний цех, де все розвозили, – веде далі жінка. – Обстріли були страшні. Летить над тобою, а ти думаєш, упаде чи ні. У нас же погреби не такі, щоб ховатися, – плаче.
Ольга вірить, що війна закінчиться до кінця року перемогою України. Кланятимуся кожному українському солдату, зізнається.
– Був по началу страх, коли танки, уже дві тисячі нарахували, а вони все їдуть. Більше двох місяців не було у нас ні світла, ні газу. У нас всі збиралися вдома, бо був прийомник на батарейках. Коли почули, що їх (росіян. – Gazeta.ua) починають бомбити, то така радість була. Коли дізналися, що звільнили село – дуже плакали всі. Зібралися на вулиці й просто ридали. А коли приїжджали хлопці, ми їх обціловували по черзі.
На околицях села російські окупанти облаштували військові штаби. Понад 15 тис. росіян окопались у лісі.
– У мене подруга живе під лісом. Казала, що їх було немєрєнно. Ми знали, коли їх бомбили, бо приїжджали тоді злі, як собаки. Тоді старалися на вулицю не виходити, бо вони пуляли "Градами" в основному. Два місяці не було хліба, я так скучила за ним!
Селяни досі не можуть оговтатися після страшних подій. Бояться гучних звуків і темряви.
– За місяць після звільнення летів вертоліт вночі, то всі вибігли на вулицю, бо так перелякалися, що знову почалося, – каже наостанок Ольга. – Ми і зараз кожного вечора збираємося разом.
"Перемогу України святкуватимемо в Києві на новорічній ялинці", – додає наостанок жінка.
4 
1
Коментарі
1