Махновці, списки зрадників і українська Кубань: як сучасні козаки нищать росіян на Гуляйпільщині та в яких умовах живуть

20

Запорізька область з перших днів повномасштабної агресії РФ стала плацдармом для активного наступу російської армії. Вже в лютому тут точилися запеклі бої, а в березні один за одним потрапили під окупацію чимало міст, селищ та сіл.

Та українці – не ті, хто легко здається. ЗСУ вдалося зупинити просування загарбників, а нині вони титанічними зусиллями поступово відвойовують кожен метр рідної землі.

Пліч-о-пліч з регулярною армією на Запоріжжі воюють і сили територіальної оборони. Саме бійці ТрО майже голіруч стримували росіян перші дні, щоб дати можливість ЗСУ підійти та розгорнути лінію оборони.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в одному з сіл на Гуляйпільщині, де вже шостий місяць воюють бійці місцевого підрозділу територіальної оборони. Багато хто з них – справжні запорозькі козаки.

ЗАГУБЛЕНІ СЕРЕД ПОЛІВ

До маленького старого села їдемо декілька годин із Запоріжжя. Численні блокпости, перевірки документів. Обабіч дороги – запаморочливі краєвиди. Широкі лани, де під гарячим південним сонцем визріває продовольча надія держави, утворюють із безмежно високим насичено блакитним небом такий рідний серцю прапор України: із ніжно-золотавою пшеницею або яскравими життєствердно жовтими соняхами.

В якийсь момент асфальт закінчується і долаємо ще з десяток кілометрів польовими дорогами, залишаючи за собою щільну куряву.

Село виглядає звичайно – бігають кури, десь гавкають собаки. Двоє дітей дошкільного віку бавляться у м'яч на спориші біля воріт, а їх матір та баба спостерігають, сидячі на лаві під парканом. Дахи простих сільських хат виглядають з-за буйної зелені садків.

Аж ось на дорозі з'являється озброєний військовий. Одягнений у камуфляжні штани та футболку, але не по стандартах ЗСУ. Підіймає руку в шкіряній рукавичці: "Стій! З'їжджай з дороги, зараз покажу куди".

Фото: Ольга Стенько

Щойно виходжу з авто, військовий пояснює водію, куди загнати машину. Ще хвилина – і машина розчиняється у зеленому чагарнику, надійно закритим маскувальною сіткою. З-за невеликого білого сараю виходять бійці. Декілька чоловіків різного віку та комплекції.

Командує однією з частин Запорізької бригади Територіальної оборони військовий з позивним "Старий". Направду виглядає досить молодим – трохи за 40 років. На питання, звідки такий позивний, віджартовується, посміхаючись у густу бороду. Запрошує у двір.

Намагаюся розпитати командира про технічне забезпечення та зону відповідальності на лінії фронту, хоча б у загальних рисах.

– Це закрита інформація, навіть у загальних рисах. Єдине, що можу сказати: у нас є все, що потрібно. Навіть більше – зайве передаємо в інші підрозділи, – каже.

– У нас є військова логіка, бойові задачі. Є свої методи ведення бою, техніка. Ми знаємо, шо де і почьом, куди й коли треба під'їхать, зробить "піу-піу-піу" і втекти, – несподівано жартує ще один бородань – харизматичний військовий із псевдо "Дід".

– Ми ж "махновці". Ми всі родом з Махновщини, у нас кров тече махновська, – підморгує "Старий".

"СТАРИЙ"

Десь поруч за садком скрипить гальмами позашляховик. Перекриваючи торохтіння дизельного мотора, лунають чоловічі голоси. Серед них чую і голос командира. Невдовзі повертається та пропонує прогулятися до позицій, де зможемо спокійно поговорити.

Дорогою розповідає, що за фахом він – інженер-механік сільського господарства. Воює з росіянами з 2014-го. Пішов добровольцем у військкомат, мобілізувався. Потім – уклав контракт.

– З того часу постійно воюю, – говорить скромно. – Навєрно, себе показав так, шо мене поставили командувати теробороною. Пройшов багато посад до цього.

Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, у військкоматах Запорізької області був просто аншлаг, згадує командир. У його рідному місці перші три дні було дуже багато людей. Чималій кількості відмовили, бо штат укомплектували практично одразу. Перевагу надавали людям з бойовим досвідом, вмотивованим патріотам.

– Всякі випадки бували. Люди прийшли з цивільних організацій і багато хто не знав, шо таке армія і дисципліна. Приходилося розказувати, вчити. Но щас підрозділ болєє-мєнєє сформований. Люди вмотивовані й готові захищати свої родини, батьківщину.

У підрозділі "Старого" немає стройової підготовки і муштри. Першочергова задача – обороняти країну, пояснює командир. І додає: дні тероборонців біля лінії зіткнення проходять в окопах.

– Під обстрілами. Самі чуєте, – "Старий" киває головою на небо, яке "розриває" мінометна канонада. – Міни не раз прилітали по позиціях, по селу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Лєнин чоловік вибіг з матрацом на голові. Бо стьокла постоянно сипалися" – як живеться українцям на півдні біля позицій росіян

Нині більшість людей виїхали з населеного пункту. До своїх обійсть деякі навідуються періодично аби переконатися: мають куди повернутися після закінчення війни.

У тероборонців ротації, як такої, немає. Свою родину "Старий" не бачив з 24 лютого. Вони у безпеці та встигли виїхати з населеного пункту, де точаться бої, коротко каже.

– Смішних випадків тут немає (на позиціях. – Gazeta.ua). Та й сміятися ніколи, єслі чєсно. Протів нас ворог, ми воюєм, а не сміємся, – розповідає про будні бійців. – Мєжду собою підшучуєм друг над другом. Нада один одного підбадьорювати – підбадьорюєм.

– Чула від мешканців Токмака, що коли росіяни підійшли до міста, то мер попросив окупантів не руйнувати будинки. І нібито було звернення до українських захисників, щоб відійшли без бою. Чи це правда? – питаю військового.

– Неправда, – відказує. – Троє суток ми стояли на охороні об'єкту, який нам наказали обороняти. Коли вже не було чим відбиватися – було прийнято рішення одходить маленькими групами. Ми одходили. Втрати були – і загиблі, й поранені. На війні до всього звикаєш: і до втрат, і до сльоз.

 

– Що найстрашніше для вас на війні? – запитую.

– Що сім'ю свою не бачу. Спілкуюсь тільки по телефону. Страшно було, коли вони були в окупації. Не жили за тією адресою, де прописані. Переховувалися. Їх шукали. Потім самі виїхали. Проривалися, – говорить "Старий".

Серед його колишніх сусідів виявилося чимало зрадників, які й здавали окупантам інформацію про нього та його родину.

– Про всіх цих людей маємо докладну інформацію, – каже військовий.

СПАРТАНСЬКИЙ КОМФОРТ

– Єслі вам покажуть, шо ми їмо – то не воно. Треба пробувати, – кумедно рухає вусами "Дід". Називає себе духовним наставником підрозділу.

Проходимо на подвір'я. У сараї за відкритими міцними дерев'яними дверима – продуктовий склад. Там є вода, тушкованка, консерви, картопля, крупи й макарони, пакети з печивом та цукерками в ящиках.

Навпроти – білений вапном будиночок. Це одна з "квартир" тероборонців. У сінях на дверях приклеєні дитячі малюнки. Їх привозять волонтери разом з допомогою. Для них це важливо, бо підіймає бойовий дух, запевняють військові.

Всередині будинку темно й прохолодно, вікна закриті плівкою. Кімнати облаштовані для відпочинку. З ліжка на наші голоси з-під спальника підіймається заспане обличчя. Відпочиває нічний черговий. В інших кімнатах постілі влаштовані на підлозі – на матрацах чи карематах.

 

За домом – літній душ та туалет. Трохи далі між деревами на мотузці сушаться неочікувано яскраві чоловічі футболки та білизна.

З іншого боку двору облаштована літня кухня: полиці з посудом та спеціями на стіні будинку, поруч – рукомийник, у затінку щільної маскувальної сітки – накритий клейонкою обідній стіл і дві дерев'яні лави поруч. Трохи поодаль – акуратна обмазана глиною кабиця (піч просто неба. – Gazeta.ua), на якій гріється вода у двох відрах. На таганку стоїть прикритий кришкою казан з борщем. За столом чаюють троє бійців.

Пічку будували самі, розповідають. Готують по черзі – мають чергування по кухні.

– Продукти привозить ЗСУ. Добре працює логістика. Є й свіже м'ясо, і овочі. Сьогодні забезпечення таке, що не вспіваємо з'їдати. Ми таке як макарони чи крупи не їмо, віддаємо мєсному насєлєнію, – говорить "Старий".

Не обходиться й без волонтерських гостинців. Передають смаколики – випічку, цукерки, шоколадки. Та військові тут же жартують, що таке харчування підходить не усім. Один з побратимів – "вівсянколюб".

– Ну кому як. Немає каш, а картопля, макарони, рис, іноді гречка. Від цього тільки живот росте. Я люблю овсянку, а її не привозять, – ніби виправдовуючись, каже військовий з чашкою чаю. – Щодо постачання, то є наказ ЗСУ про забезпечення. Не ми замовляємо.

– Раніше в армії враховували лише один чинник: калорійність. Навалювали все, але яке воно буде на смак чи користь – не думали. З 2018-го систему харчування змінили. Тому, якщо є можливість логістики, привозять все. Навіть свіжі молочні продукти, овочі та фрукти, – додає "Старий".

Селяни теж допомагають – свіжими яйцями, зеленню, молоком. Військові натомість надають посильну фізичну допомогу.

Бійці пригощають салом власного засолу. М'яке, з привабливою м'ясною проріззю та м'якою ароматною скоринкою. Смалили соломою, говорять.

– Сало – це самий главний продукт для українця. Це і їжа, і лакомство, і закуска, – каже хтось з вояків.

 

Уточнюю, чи бувають серед бійців проблеми з алкоголем.

– У нас є свій самогонний апарат. Зараз покажу, – командир швидко йде в хату й повертається з великою чорною нагайкою. – Захотів самогону, прийшов – я йому нагнав.

Від слів командира над кухнею розноситься гучний регіт бійців.

– Пройшовся по магазинам у попередньому селі, де квартирувався підрозділ. Суворо заборонив продавати будь-які спиртні напої військовим, – пояснює вже серйозно командир. – Сказав: "Будете продавать – закотю гранату". У мене всьо жорстко.

"СІРИЙ"

Більшість бійців просять їх не фотографувати. Один з таких – чоловік років 30 у скоченій на потилиці на манір шапочки світлій літній балаклаві. Має позивний "Сірий".

Воювати не планував. Але коли Росія нахабно вдерлася в мирну Україну – записався добровольцем у тероборону, пояснює. Не мав жодного бойового досвіду.

– Я мирна людина, работав. Пішов захищати свою родину. Зараз часть сім'ї виїхала, частина осталася. Бо вже не можуть вибратися. Були обиски, паспорта в них позабирали, – говорить. – Про те, що воює, знають найближчі. Односельці – ні.

Боєць зізнається, що дуже хоче звільнити з окупації всю сім'ю. До рідного дому від позицій – менше 70 км.

– Про особисту помсту не думаю, – продовжує. – Сконцентрований на виконанні бойових задач. Це війна. Ворог прийшов на мою батьківщину, вбиває дітей і жінок. Звісно, шо ненависть є. Але вона не персональна, а до усіх ворогів. Звільняти Україну, вважаю, треба до граніц 1991-го года, – говорить "Сірий".

– Та як? Кубань же наша! Ростов наш! – говорить із посмішкою хтось із вояків.

– І Москва наша! Юрій Долгорукий же наш! – глузує "Дід".

– Ну то хай Генштаб вирішує. Я не впливаю на їх рішення. Їм видніше, – "Сірий" не ведеться на жартівливий тон побратимів і продовжує говорити серйозно.

Попри постійну небезпеку, напругу і ризики для життя, військові не ображаються на українців, які продовжують жити за звичним графіком – гуляють, відпочивають у кафе та проводять час із друзями.

– Ну єслі жить одною войною, то це не правильно. Люди должни жить обичним життям, – говорить "Сірий". – Єслі в городє фронта немає, то для чого постійно жить на стрьомі? Єслі можна ростить дітей, работать, платить налоги.

 

– Та хай гуляють. Но для чого вони все виставляють? У нас єсть знайомий один, то в нього одні фотографії. Хочеш показать – на телефоні комусь покажи! – додає "Дід". – Я йому написав: "Харашо устроївся, шкуру грієш там. Приїжджай, є свободне місце у бліндажі". Не приїхав. Але виставляти фото перестав. Бояться мужики, та і все...

Під загальний регіт "Дід" ділиться власним лайфгаком, як допомогти побратиму побороти страх у на полі бою. А така реакція при першому обстрілі проявляються дуже часто. І бійці клякнуть на місці – не можуть ні говорити, ні рухатися.

– Шо в етом случає робить? Хароший должен буть прильот в ухо. Ляпас не поможе, – розповідає військовий. – Оказується, ритм фізіології людини рощитан на 16. Ударить: "Диши". І він должен 16 раз вдихнуть-видихнуть. І тоді пропадає страх. Це військові психологи нам читали лєкцію, – вже серйозно завершує "Дід".

– Я нашим бойцам всегда задаю вопрос: "Шо такое героизм в вашем понятии?". Они там говорят, шо выйти на танк и такое всякое. Не, пацаны. Героизм – это когда тебя "кроют" и тебе страшно поднять голову! Но ты берешь автомат в руки, поднимаешь его хотя бы над собой, и начинаешь стрелять. А потом приходит боевой запал, адреналин. Если еще видишь, что попал, и что попали в танк – блиин! Видели бы вы наше подразделение, когда подбили танк и БТР (російські. – Gazeta.ua)! Вы б видели "подрыв" (емоційне піднесення. – Gazeta.ua) боевого состава! – долучається до розмови боєць із позивним "Сват".

 

Підрозділ ТрО має у своєму розпорядженні трофейну техніку і зброю, які здобували в боях. Зокрема, мають великокаліберний кулемет "Утьос". Колись був і танк, який захопили під час однієї з операцій. Його віддали танковій бригаді.

– Гроші збирали на масло, шоб його залить. Вже й купили і снаряди за пузирьок сала. Ми ж махновці! В нас робота з громадськістю на висшем уровнє, – продовжує жартувати "Дід". – У нас єсть всі спеціалісти. І артилеристи свої. Дали б тіки нам "добро".

"СВАТ"

56-річний чоловік міцної статури у армійській футболці та панамі. Спадковий військовий у п'ятому поколінні. Говорить російською.

Народився у місті Завітінськ Амурської області Росії. Має родичів у Підмосков'ї, хоча давно і не спілкуються. Разом з батьком військовим колись багато їздили по СРСР. Зрештою повернулися в Україну та оселилися у Запоріжжі – майже на батьківщині матері, яка родом з Мелітополя.

– У мене батько був військовий, і дід, і прадід. І прапрадід – служив у царській кавалерії. Батько – в авіації, помер у 2000-му. Його родичі всі у Росії, – розповідає.

За військової спеціальністю "Сват" артилерист. На війні з 2014-го. Викладав артилерійську справу в одному з військових навчальних закладів. Навчив чимало мінометників. Зараз же постійно перебуває на позиціях. Найскладнішим на війні вважає відсутність родини поруч.

– Найважче – коли ти їдеш на війну, а дружина тобі дивиться услід.

 

"ІСПАНЕЦЬ"

Невисокий худорлявий чоловік у світлому камуфляжі одягом вирізняється з-поміж усіх. Попри спеку, на ньому куртка й штани, а на голові – трикотажна бандана. Доволі жвавий – важко повірити, що бійцю 62 роки.

"Міжнародний" позивний отримав, бо приїхав воювати на батьківщину з Іспанії, де живе багато років. Закінчив там морську академію та працював на риболовецькому судні. Має власну яхту. Звідси й перший його позивний – "Кеп".

"Іспанець" уперше повернувся до України 2014-го. Три роки воював в АТО.

– Мені було 54 роки, а в армію тоді брали до 45. То я пішов через "Правий сектор". Попали під Іловайськ з сином... Служив у різних підрозділах, – коротко згадує про пережите кілька років тому.

Через травми ніг боєць був списаний зі служби. Повернувся до Іспанії та став заробляти ремонтом яхт. Однак, коли дізнався про початок повномасштабної російської агресії проти України – разом із сином знову став на захист рідної землі. Навіть попри те, що не всі у родині підтримують його рішення.

– Після виходу з Іловайська приїхав я додому з автоматом, а моя родина сидить за столом. Племінник, який їздив у Москву на заробітки, дивиться на мене і видає: "По телевізору передавали, що всі нацисти скоро повернуться додому і будуть усіх вбивати". Я його по голові погладив і кажу: "Не переживай, синку, тебе вб'ю першим". І пішов. На жарт я відповідаю жартом, а на дурість – дурістю, – каже "Іспанець".

Роки проведені на війні вважає найкращими у своєму житті.

– Я зустрів таких людей, яких на гражданці б ніколи не побачив – справжніх героїв. І сам у тому всьому побував, – пояснює. – І коли в старості бритимуся й дивитимуся на себе у дзеркало, мені не буде встидно за своє життя.

 

"Іспанець" мріє, щоб після перемоги якомога більше українських воїнів повернулися живими додому.

– У мене була розвідгрупа своя. Нас було сім чоловік. Я їм усім розповідав за яхту, – починає розповідь про особисту мрію "Іспанець". – Був один хлопчина, який пішов воювати у 18 років. І от він зараз служить під Слов'янськом. Була атака на батальйон тероборни. Хлопці почали відступати, бо москалі рушили танками. Мій син поїхав витягувати трьохсотих, а цей хлопчина кинувся у бій. Прийняв командування на себе. Відбили атаку – наші позиції, і плюс заняв іще позиції ворога. Сам підбив три бехи і танк. А коли назад тягнув трьохсотого – став на міну. Йому частину ноги відірвало, зараз у лікарні. Я ж дав йому завдання – прочитати книжку про подорож аргонавтів за "Золотим руном" і докладно вивчити їх маршрут. Пообіцяв, що коли закінчиться війна – ми на яхті підемо тим шляхом.

Дістає з кишені старенький смартфон та довго шукає в галереї фотографії. Показує знімки своєї яхти: акуратне невелике біле парусне судно, оздоблене всередині натуральним деревом. Роботи виконав власноруч, каже. На купівлю яхти і матеріали витратив € 26 тис. А щойно закінчив – за яхту пропонували € 50 тис., зізнається.

Судно має всі зручності для того, щоб там комфортно жили декілька людей.

– Розрахована на сім людей. І група моя сім людей була, називалася "Дикий качур". Я і яхту так назвав. Коли для вас війна закінчиться перемогою, для нас ще – ні. Зберемо екіпаж, – веде далі "Іспанець". – На яхті є бочонок рому, шаблі піратські й абордажний крюк. Ми вип'ємо по 100 грам, на морі можна – два стакани п'ється, шоб не закачувало. Візьмемо шаблі й шукатимемо російські яхти. І так поки не почистим від них море. Комбат буде главний пірат, – широко посміхається вояка.

"ДІД"

Одягнений у формені штани та панамку забарвлення "літній піксель", на ногах – світлі літні берці. А от футболка, хоч і має цілком армійський колір, не по уставу – великими чорними літерами на грудях написано: "ТРО це як ЗСУ тільки й*бнуті". Найвидатніша риса обличчя – густа й розлога, практично сива борода. На неї спускаються пишні козацькі вуса.

Коли "Дід" посміхається, то лукаво прищулює блакитні очі, від чого навсібіч сонячними промінчиками розходяться мімічні зморшки. Коли ж говорить серйозно, таке враження, що очі набувають кольору зимових сутінків. І стають такими ж холодними.

– 24 лютого я вже був у батальйоні. О шостій вечора видали зброю, о дев'ятій ми вже поїхали на завдання в Токмак, – починає розповідь 63-річний боєць. – Бойовий досвід мав – довго служив у армії. З 2014-го був у штабі оборони району: блокпости, охорона важливих об'єктів. Козаки охороняли. І зараз тут воюють козаки, які з 2014-го по три ротації пройшли.

"Дід" багато років розвиває козацький рух на Запоріжжі. Дослужився до звання генерал-хорунжий. Є одним із керівників громадської організації "Велика рада отаманів запорозького козацтва". Каже, їх рота повністю прийняла посвяту в козацтво. І ще бійців прийматимуть, бо на це є запит.

 

– Заважають обстріли (посвятам у козаки. – Gazeta.ua). Хіба, що на ротацію виведуть. Але за ці п'ять місяців жодної ротації в підрозділі не було, – веде далі. – Токмак, Пологи... Виходили з оточення два рази. 26-го (лютого. – Gazeta.ua) о шостій вечора прийняли бій у Токмаку і до третьої години наступного дня тримали. Потім танк начав нас розстрілювати, як кошенят. У нас не було ні гранат, ні боєприпасів – тільки стрілецька зброя. Но ми відстрілювались – вони не зайшли на об'єкт, – згадує перший бій після початку повномасштабної війни.

Після такого нерівного зіткнення українські підрозділи отримали наказ на відступ. Тероборонці повернулися в розташування батальйону, перегрупувалися і поповнили боєзапас. Сподівалися втримати позиції, але не вдалося стримати грубий натиск росіян.

– А 3-го (березня. – Gazeta.ua) ми прийняли у Пологах бій. Так склалося, що довелося виходити з оточення. Виводили бійців 128-ї (бригади. – Gazeta.ua.) У воді по горло були! Так шо ми бойові пловці, моржі вже, – "Дід" раптово і дуже заразно сміється.

Про свою службу говорить неохоче: батальйон виконує різні завдання, відповідно до бойових розпоряджень. Про себе каже коротко: технік стрілецької роти. Готується воювати довго.

– Війна бистро не закінчиться! – пояснює. – Даже після того, як ми відвоюєм Крим, наші Кубань і Воронеж – триватиме ще довго. Не такі страшні їхні воші, як домашні гниди. Треба не допустить того, шоб наші внуки через 10-15 років опять були в окопах. Чистить нада буде дуже багато чого. Ми ведемо журнали – у нас єсть про всіх колаборантів. Всіх! Наші люди є зараз у Токмаку, Запоріжжі, Гуляйполі, у селах. Ми все знаємо. Прийдемо – все пред'явимо і кожен отримає. У нас є залізничники, приготуємо товарні вагони – будь ласка, хай їдуть. Воркута і Магадан їх чекають – там благодать. Надходить інформація, що по селах переписують людей і глава республіки Дагестан Сергій Мєліков особисто пообіцяв, що люб'язно їх прийме. Хочете отримати паспорти російські – їдьте. Будете в Дагестані чабанами. Ми ж тут без них самі відбудуєм. Вони ж не люди, вони – зрадники. Якщо один раз зрадив, зрадить ще не раз. Будуть переобуватися кожного разу, хто б не прийшов: мінять папаху на будьоновку.

Говоримо в затінку між густим чагарником, з усіх боків прикритим від небажаних очей завісами з маскувальної сітки. Навколо голосять півні, цвірінькають горобці й чутно звуки вибухів. На Гуляйпільщині нині жодного дня без роботи мінометів – гатять росіяни, але й у відповідь отримують вибухові "подарунки".

 

Найстрашнішими за 5 місяців війни "Дід" називає саме перші дні російського вторгнення. А бій за Токмак – найважчим.

– Танк розстрілював казарми прямой наводкой. І була оця безпомічність, бо ти його не можеш достать. Зараз боязні вже немає. Да, є люди, які ламаються. Без страху людина не живе – у кожного він є, – розповідає "Дід". – Но єсть страх, а єсть – відповідальність. Забуваєш про нього. Знаєш, що єсть рідні, єсть близькі, єсть діти. У мене страх пропав в Приютному. Ми зустріли колону цивільних, які виїжджали з-під обстрілів. Що мені запам'яталося: перва машина їде, ззаді – прицеп. У прицепі сидять чотири бабушки старі, годів по 90. Обнялися, держаться. А сама машина забита, 15 чи 16 дітей! Діти не знали, хто їх зупиняє, попіднімали руки, а ручки – трясуться. З тих пір у мене нема ні страху... – сивий вояка замовкає, на його очі нагортаються сльози. – Ні жалю – нічого. У мене четверо онуків. Після того, що я побачив, їм (росіянам. – Gazeta.ua) нема прощенія.

Рація оживає шипінням і говорить м'якими баритонами військових. Передають інформацію кодовими фразами. "Дід" лише мить прислухається і повертається до розмови.

– Ці діти виростуть, стануть дорослими, але це вони запам'ятають на все життя. Скільки з ними треба працювати, скільки їх нада лікувати, шоб вони не боялися стуку, грюку? Хай ми, воїни, нам на роду написано захищати свою землю. Но шо діти зробили?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Зустрічає Чечня, кадировці. Бородаті, брудні, жорстокі" – як тікають люди з окупованого Токмака

"Дід" трепетно дістає з кишені оберіг, зроблений невідомою дитиною: невелика паперова трубочка, обмотана червоною ниткою, яка виявляється цидулкою. Всередині дитячим почерком виведені слова: "Обіймаю та бажаю гарного дня".

– Приїжджали волонтери і привезли цукерки. І на кожній цукерці було від діток побажання. Носю з собою... Листочок уже в такому стані, але я його збережу до перемоги. Це мені побажання написали дітки. Я його бережу. Кожного вечора перечитую, – дуже обережно козак згортає папірець у сувій, замотує ниткою та складає в кишеню. – А в мене єсть ще оберіг. Зробив його мій внучок, коли йому було 6 років. А зараз йому 14. Він мені намалював. Цей оберіг у мене завжди був удома біля ікон. А тепер він мені переслав.

Чоловік обережно лізе в кишеню, дістає дбайливо згорнутий стандартний білий аркуш канцелярського формату. У куточку – зображення покровителя українських воїнів архістратига Михаїла. А в центрі дитячою рукою виведено слова: "Боженька – храни дедулю".

– Ми тут заради наших внуків. Все буде добре, все буде Україна! Якщо не буде добре – значить, нас уже нема живих. Стоять будем до останнього. Бо живемо за принципом: "Воля або смерть" (гасло загонів Нестора Махна. – Gazeta.ua). Не всі. Но козаки – да.

Це гасло більшість бійців підрозділу мають на шевронах. На чорному тлі білі літери обрамляють дві перехрещені шаблі. Такі носять ті, хто пройшов пекло перших днів війни.

У підрозділі служать виключно чоловіки. Відсутні й новачки – усі вояки служать з перших днів утворення батальйону. За цей час встигли вивчити один одного краще, ніж іноді родичі, каже "Дід".

 

З'явилися й особливі традиції. Одну з них вдалося побачити. Поки ми говорили, декілька бійців спорядилися на бойовий виїзд. Бронежилети, шоломи, засоби камуфлювання, аптечки, запасний боєкомплект, гвинтівки. Вивели зі сховку позашляховик з туреллю, розфарбований у зелено-брунатні плями. І коли розміщуються в транспорті, до нас підходить командир та легенько плескає мого співрозмовника по плечу.

– Діду, давай!

І "Дід" спокійними та якимось відміреними рухами дістає з кишені кисет, а звідти – добротну дерев'яну люлку із чорним зі сріблястим ободом мундштуком. Набиває її тютюном та розпалює. Солодко затягується. Позашляховик виїжджає з двору, залишивши гази з вихлопної труби, а услід за автівкою тягнеться хмарка ароматного тютюнового диму.

– Командир просить, щоб коли хлопці виїжджають, закурював люльку. Закурюю на фарт – щоб все було добре. А все і буде добре, – ніби муркоче "Дід", випускаючи дим у пишні вуса.

×