Ексклюзиви
Неділя, 28 листопада 2021 16:46

"Діти мерли, батьки помирали. Люди ходили по хатах і збирали тіла" - як в українських селах виживали під час голодоморів
13

27 листопада в Україні вшанували пам'ять жертв голодоморів. У містах пройшли пам'ятні заходи, а о 16:00 усі громадяни могли долучитися до загальнонаціональної хвилини мовчання та акції "Запали свічку".

За радянської влади наш народ пережив три штучні голоди. Під час Голодомору 1932-1933 років загинули понад 7 мільйонів українців на території УРСР та 3 мільйони за її межами - на Кубані, Північному Кавказі, Нижньому Поволжі та в Казахстані. Керівництво СРСР заперечувало масову смертність в Україні від голоду й відмовлялося від допомоги інших країн та діаспори. Це було продумане втілення злочину, відповідь на масові повстання українців проти політики Сталіна.

Від голоду 1921-1923 років померли 3,5 мільйона українців, 1946-1947 років — 1,5 мільйона.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у селах Карлівської міської територіальної громади Полтавського району на Полтавщині, які постраждали від голодоморів. Поговорила про трагедії з нинішніми їх мешканцями та свідками геноциду українського народу.

— У Лип'янці та селах нашого старостату багато людей померли від голоду. На кладовищі в селі стоїть пам'ятний хрест. Поставили його на місці ями, куди скидали тіла під час Голодомору у 1933 році, — каже староста Лип'янського старостинського округу Світлана Тимошенко, 50 років.

Автор: Ольга Стенько
  Староста Лип'янського старостинського округу Світлана Тимошенко
Староста Лип'янського старостинського округу Світлана Тимошенко

Говоримо на сільському цвинтарі села Лип'янка. Біля дороги двоє чоловіків випилюють бензопилою старе гниле дерево, звук далеко розноситься навколишніми полями. На кладовищі чисто — викошено, немає чагарників. У прозорому осінньому світлі контрастно виділяються фарбовані у блакитний колір старі хрести.

— Тут раніше були поля і луки. У 1924-му заснували наше село, зробили колгосп. На цвинтарі найстаріша могила, що збереглася донині, датується 1927-м, — проводить коротку екскурсію Світлана Миколаївна.

Є дві найстаріші мешканки нашого старостату – 1927 та 1928 років народження

У різні часи сільські голови Лип'янки намагалися влаштовувати заходи із вшанування померлих під час голодомору 1932-1933 років. Однак робили це дуже обережно, бо в СРСР негативно ставилися до бажання людей підтримувати такі спогади.

Лип'янська сільська рада розташована у двоповерховій будівлі у центрі села
Фото: Ольга Стенько
На Лип'янському цвинтарі  у пам'ять про жертв Голодомору - встановили скромний металевий хрест
На Лип'янському цвинтарі  у пам'ять про жертв Голодомору - встановили скромний металевий хрест
Найстаріша могила на цвинтарі - 1927 року. Не збереглося жодної з датами смерті в 1932-1933 роках
Тетяна Павлівна Пидько зустріла нас на дворі, коли несла зерно, щоб погодувати курей

— Нікого зі свідків тих часів у Лип'янці вже немає в живих. Старі люди щось пам'ятають тільки за переказами старших родичів, — додає староста. – У сусідньому Бабайковому є дві найстаріші мешканки нашого старостату – 1927 та 1928 років народження. Вони єдині, хто може поділитися спогадами.

Світлана Миколаївна пояснює, як дістатися до села Бабайкове.

— Спершу село називалося Бабайка, але всередині минулого століття отримало сучасну назву, — додає наостанок.

До Бабайкового — 4 км. Дорога, з якої подекуди зовсім зійшов асфальт і оголив стару бруківку, звивається поміж полями. Перед в'їздом до села невеликим містком переїжджаємо майже всохлий потічок. Дорогою немає жодного дорожнього вказівника з назвою села.

Посеред Бабайкового росте очерет. Виріс на місці ставків, які повсихали. Неподалік мене зустрічає соціальна працівниця села Тетяна Анатоліївна. Їде своєю машиною, показує дорогу до обійстя свідка Голодомору 1932-1933 років 93-річної Тетяни Павлівни Пидько.

За червоно-коричневими металевими воротами відкривається невелике охайне подвір'я. Обмежене чепурними біленими одноповерховими будівлями. Їх кутові стовпи пофарбовані червоно-брунатним та блакитними смугами, віконниці обведені блакитним. Господиня зустрічає нас на вулиці. Тетяна Павлівна одягнена у велюровий халат леопардового забарвлення на застібці поверх светра та спідниці. Зверху — стара сіра фуфайка. Голова вкрита червоною вовняною хусткою.

Одним рухом зсовує зі столу сухарі в невелику миску

Однією рукою спирається на дрючок, в іншій тримає невелике старе алюмінієве відро, наповнене до половини зерном.

Автор: Ольга Стенько
  Тетяна Павлівна Пидько зустріла нас на дворі, коли несла зерно, щоб погодувати курей
Тетяна Павлівна Пидько зустріла нас на дворі, коли несла зерно, щоб погодувати курей

— Я тоді про Голодомор не знала, мала була. Але про шо пам'ятаю — розповім. Заходьте в хату. Тільки її витопила, еще не прибирала. Ірина (донька. — Gazeta.ua) довго дзвонила, так я засмажку для супа спалила, досі пахне. Довелося іншу готувати, — приговорює жінка, запрошуючи нас до будинку.

У кухні на столі лежить кілька шматків недоїденого та всохлого хліба. Хазяйка одним рухом зсовує зі столу сухарі в невелику миску та ставить на вкриту килимом добротну дерев'яну лаву поруч із каструлею, в якій росте великий калачик. Сідає на лаву сама. Нам пропонує табуретки біля столу.

— Я родилася 1928 року в селі Перещепиному (райцентр на Дніпропетровщині. — Gazeta.ua ). Малою переїхала з батьками в Абрамівку (село за 4 км від Бабайкового. — Gazeta.ua), звідси практічєскі видно мою хату. А сюди я заміж вийшла у 1949 році, — починає розповідь Тетяна Павлівна.

Її батьки, Павло та Євдокія, працювали у колгоспі. У Тетяни Павлівни було двоє старших братів — Григорій та Володимир, і молодша сестра Галина.

Сестрички, що в колисці ще була, за нею теж не стало

— У старшого брата було якесь крупозне воспалєніє — така хвороба. А другий помер во врємя войни. Робив на прицепці. Назбирали німецького оружия в лісі. Розв'язали ту кучу і брата вбило, — розповідає жінка. Складається враження, що їй дуже тяжко говорити про Голодомор. Піджимає губи, ніби виправдовуючись. — Мені було 5 год, як мама померла. Тоді годувала груддю дитину молодшу. То сестрички, що в колисці ще була, за нею теж не стало.

Зауважую, що це був якраз 1933 рік. Жінка ж у відповідь переконує, що рідні померли не через голод.

Автор: Ольга Стенько
  Тетяна Павлівна Пидько ділиться дитячими спогадами про Голодомор
Тетяна Павлівна Пидько ділиться дитячими спогадами про Голодомор

— Коли строїли хату, у нас було поруч глинище. Там усі брали глину, пісок. Носила на плечах глину і мати. Видно, підорвалася. Злягла. Був якийсь кров'яний понос. Отак кров'ю ззійшла і все. Тоді лікарні такі були, шо не дуже лікували. Но я цього не помню, мені бабуся розказувала, — пояснює. — Батька — помню. В голод він був удома. Жили з бабою, його матір'ю. Тримали корову, бо іначє було невигодне положеніє — їсти ж шось треба було, бо голодні. Раньше забирали все в людей. Били, в ями скидали... Люди пухли від голоду і мерли, — жінка зіщулюється.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Люди божеволіють. Хліб – це все, а його немає". Джері Берман описав геноцид українців

І раптом, ніби стрепенувшись, майже заперечує все, що сказала щойно.

— Батько розказував, що у 33-му году був хороший врожай хліба, зерна багато. Та я того року не пам'ятаю. Корова нас рятувала. Батько, було її здоє, лісапєдом повезе на Карлівку молоко. Продасть і купить шось або виміняє. Брав вівсяну муку — овес товчений. Пекли оладки, наколотивши на молоці. Зимою викопували мерзлу картошку. Рвали зілля різне, варили з того борщ. А хліба не було.

Голод 1946-1947 років жінка пам'ятає набагато краще.

— Так само купляли в Карлівці ячну муку. Молока трохи продаси і маєш за що узяти. Тоді не таке все дороге було, як січас, — зітхає і відводить погляд. — Були такі люди, шо не пережили 1947 рік — діти мерли, їх батьки мерли. Люди ходили по дворах і хатах, збирали тіла і звозили на кладбище. У моєї рідної бабусі було 12 дітей. І майже всі померли. Голодні були. Лишилися тільки старші сини — мій батько і двоє дядьків.

Люди пухли від голоду і мерли

Тетяна Павлівна переконана, що голод у 1946-1947 роках стався через неврожай.

— У 47-му нічого не вродило. Воно отаке все виросло, — жінка нахиляється і показує долонею від підлоги до коліна. — Посуха була страшна. Не токо в колгоспі, а й у людей, які десь там мішочок проска чи кукурузки сіяли. Ну і забирали ж у них все. Даже оте мале шо вродило. Пережили той рік важко. Зєлєнь рвали. Зараз теж так тяжко живеться, що не можу передати. Дід давно вмер. Однієї доньки теж вже немає. А інша дочка і син — у Москві давно живуть. Раньше приїжджали, був поїзд Кременчук-Москва, а тепер немає.

— Ми дали запрос через нотаріуса, щоб приїхав хтось сюди. Но вони бояться їздить, — долучається до розмови Тетяна Анатоліївна.

— Дочка то звоне часто, но і шо? Це мене не інтірісує. Я вже така стара і немічна, треба допомогу. Раньше мене брали до себе в Москву. Та тоді не було для мене місця. Тепер є, та я не поїду. Не можу ходити далеко. Тут яке не яке господарство: 5 курок, шостий півень, сьомий Рорка — собака, і кіт. А я дев'ята. Так і живем гуртом, — додає Тетяна Пидько.

Автор: Ольга Стенько
  Подвір'я Тетяни Павлівни Пидько виглядає чистим і охайним
Подвір'я Тетяни Павлівни Пидько виглядає чистим і охайним

Попри морозну погоду, виходить проводжати нас надвір аж до паркану. Стоїть перед хвірткою і довго дивиться услід нашим машинам.

Її кума, найстарша мешканка села 94-річна Ганна Трохимівна Кривенко, живе за майже кілометр у яскраво-жовтому будинку. Зустрічає на ґанку, над яким висять прив'ялі темно-сині ґрона винограду. Виглядає значно слабшою за подругу. Трохи збентежено дивиться вицвілими, з бельмами, очима. Її покручені артритом руки червоні від холоду. Лівою спирається на ціпок. Запрошує у хату. У середині пахне старим одягом та застояним тютюновим димом.

— Я тоді була невелика, мало шо помню. Було нас четверо. Двоє старших братів — Коля 24-го року, Льоша 26-го, я і молодший ще Антон, 29-го року народження. Їсти дуже мало було, а все время хотілося. Голодні були, — розповідає. — Мама ходили аж на Письмаківку (відстань в один бік понад 20 км. - Gazeta.ua). Там був у колгоспі комірником бабин зять — чоловік маминої сестри. Як було щось у коморі, то він трохи ділився. Нас, було, батьки закриють у хаті та йдуть. А ми посідаєм за столом і ждем поки повернуться. Виминали жито і їли зернятка. Тоді холодно було, але ще не зима, то в хаті не дуже топили. І один день, поки мама прийшли, помер молодший братик. Від голоду. Сидів за столом і просто голову схилив. Поки мама принесли якихось сухарів, він вже й задуб.

Очі жінки стають вологими, але сльози втримуються в повіках.

Після війни зробили домовинку і перепоховали на кладбищі

Її брата поховали у садку біля сараю.

— Уже після війни зробили домовинку і перепоховали на кладбищі. Поруч із Колею, який дуже захворів і помер, як у 7 класі був (1936 рік. - Gazeta.ua), — продовжує Ганна Трохимівна. — В 33-му їли картоплю гнилу, мерзлу — шо позалишалася в ямах. Шукали по полям. У батьків і город був, але не пам'ятаю, куди дівалися ті овочі. В нас на столі їх не було. Може, й забирали. Не помню. А з батьками про це ніколи не говорили.

Автор: Ольга Стенько
  Ганна Трохимівна Кривенко розповіла, як її родина вижила у роки Голодомору
Ганна Трохимівна Кривенко розповіла, як її родина вижила у роки Голодомору

Ганна Трохимівна починає труситися, ніби їй різко стало холодно.

— Під час війни папаша попав до німців у плєн. Погнали його в Германію. Но наші (радянська армія. — Gazeta.ua) його освободили. Судили і відправили в лагєря валити ліс. Він повертався якраз у 47-му. Писав листа: "Дочко, я тобі привезу дуже красівий платок і подарунки". Мама кажуть: "Пиши, дочко, листа — щоб віз не платки, а шось поїсти. Якоїсь крупи, борошна. Бо голодуємо ми". Коровка в нас була. Якби не вона, то мабуть нас із мамою б не було. Батько таки привіз продуктів, а платка і подарунків — ні. Пережили ми багато чого, — жінка притискає зігнуті в кулаки пальці до обличчя.

У 1946-1947 роках вона вже працювала в колгоспі. Для робітників там варили баланду — благенький суп з обрізками мерзлої картоплі та слідами крупи. Ним селяни рятувалися від голоду.

Згадую, і досі мене трусить

— Я ходила на роботу в комору, там іноді вдавалося взяти крупи. Сипали її куди доведеться — в одяг, у чоботи. Комірник, було, заставляв і роздіватися. Но не карав — висипали назад і все, — згадує жінка.

Про причини голодоморів говорить неохоче. Вважає, що голод 1946-1947 років стався через війну та німців.

— У нас же вони тікали через село. І як відходили, то все попалили. Сараї, комори. Там збіжжя попеклося, - продовжує. — Комору поруч із хатою підпалили. Я сховалася під диваном, а воно так тріщить! Думали, стріляють. Оце згадую, і досі мене трусить.

Автор: Ольга Стенько
  Ганна Трохимівна Кривенко зустрічає нас на ґанку свого будинку
Ганна Трохимівна Кривенко зустрічає нас на ґанку свого будинку

У Ганни Трохимівни були син і донька. Обидва померли в дорослому віці: син пішов рибалити на ставок і там його забили до смерті. За пів року померла від хвороби донька. Від дітей залишилося п'ятеро онуків. Зараз пенсіонерка живе сама, зять допомагає по господарству.

Я тоді в те діло не ліз, і щас не лізу

Прощаюся та залишаю Ганну Трохимівну в хаті. Причиняючи двері, виходжу на ґанок. Стикаюся із її зятем — худорлявим чоловіком років 70 з тонкими рівно підстриженими вусами. Одягнутий у теплі штани і чорну куртку поверх картатої сорочки. Йде повз із старим відром і лопатою.

- Щось пам'ятаєте про Голодомор? Може батьки розповідали? – питаю.

- Хто пережив, хто — подох. Батьків уже по 30 год не має. Я тоді в те діло не ліз, і щас не лізу, - знизує чоловік плечима, не називається.

Автор: Ольга Стенько
  Статуя на в'їзді до села Лип'янка збереглася з радянських часів
Статуя на в'їзді до села Лип'янка збереглася з радянських часів

1057

людей зареєстровані нині в Лип'янському старостинському окрузі. З них у самій Лип'янці 659, у Розумівці — 277, у Бабайковому — 116 та лише 5 — у Ясному. У старостаті, за даними реєстрації, проживають 242 пенсіонера, 114 дітей шкільного віку та 37 дошкільнят. Інші — люди працездатного віку. Та фактично, багато хто виїхав на заробітки в великі міста, а то й за кордон.

У Лип'янці діє середня школа, є дитячий садок, сільський будинок культури, бібліотека та пошта, три магазини та амбулаторія сімейної медицини. У Розумівці є ФАП. У Бабайковому немає нічого, окрім приватних хат.

17

км відстань від Лип'янки до центру громади міста Карлівки і 70 км — до обласного центру Полтави.

Зараз ви читаєте новину «"Діти мерли, батьки помирали. Люди ходили по хатах і збирали тіла" - як в українських селах виживали під час голодоморів». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 93
Голосування Чи готуєте “тривожну валізку” у разі можливого нападу Росії на Україну?
  • Так, вже склали потрібні речі
  • Зберу, коли загроза буде більш очевидною
  • Ні, це нагнітання паніки
  • Мені до цього байдуже
Переглянути