Бєлгородський квартал і "друзі" з Білорусі: як живе наймолодше місто України біля кордону

32

26 квітня 1986 року сталася аварія на Чорнобиській АЕС - Близько 01:23 на четвертому енергоблоці пролунав вибух. У повітря потррапило 60 т радіоактивних речовин.

Радіацією були забруднені 3/4 території Європи. Однак найбільше постраждала Україна. Понад 90 тис. людей евакуювали із зони ураження. За лічені дні близько 80 населених пункти перетворилися на пустку.

Аби вимушеним переселенцям було де жити, радянська влада вирішила збудувати нове місто неподалік кордону з Білоруссю. Його назвали Славутичем. А перші мешканці туди заселилися за кілька років.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у Славутичі. Поспілкувалася з його мешканцями і запитала, як їм живеться у наймолодшому місті України поряд із Білоруссю. Також поговорили про початок повномасштабної війни і те, як містяни вигнали зі Славутича російських загарбників.

ПРОГРЕСИВНЕ МІСТО

- Ми самі багаті люди з усіх були. Жителі Славутича отримували велику зарплату на станції. У цих людей молодість пройшла так, що нам навіть не снилося, - розповідає брюнетка Юлія Полєжаєва. - І ні в кого не було такого дитинства, як у нас. У школі давали червону ікру. Ми були сильно розбалувані діти. Навіть не всі хотіли їсти ту ікру й зішкрібали її з бутербродів, залишаючи тільки масло. Ти йдеш у школу - поснідав. Якщо не обідаєш, то дають пайок, різні соки. Кому не розповідаю - усі дивуються.

Із Юлією познайомилися у Славутичі. Жінка зараз живе у столиці й приїхала провідати батьків. Відкриває рюкзак і дістає пакет, який склала з собою мама й тітка. Поклали кабачки, кукурудзу, сир з пліснявою.

- Тут пройшли найкращі роки мого життя, - зізнається жінка й червоніє, стримуючи сльози.

Фото: Лілія МИЦКО

Біля залізничної станції чергують військові. Перевіряють потяг, який щойно прибув. Від Славутича до кордону з Білоруссю напряму - 8 км. Раніше до сусідньої країни вів міст через Дніпро, що протікає вздовж кордону. На початку повномасштабного вторгнення його довелося підірвати. Дістатися ж сюди можна тільки електричкою "Фастів-Славутич" або автівкою.

Будівництво Славутича розпочалося у 1986 році після трагедії на Чорнобильській АЕС. А 26 березня 1988 року вже видали перший ордер на заселення квартир. Тут мали проживати працівники станції та їхні родини. До зведення міста-супутника ЧАЕС долучилися архітектори з України та ще семи країн-членів Радянського союзу: Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Азербайджану, Вірменії й Росії.

За залізничною станцією розкинувся густий сосновий ліс. Звідси тягнеться дорога до центру. Місто розташоване за 45 кілометрів на схід від ЧАЕС. Його площа - 7,5 км кв. Часто місцеві порівнюють Славутич із парком, адже його можна повністю обійти за кілька годин. Саме тому тут немає громадського транспорту. Славутич - місто-анклав. Воно розташоване на території Чернігівської області, однак адміністративно належить до Київської.

Кожна республіка, що взялася будувати місто, додала в архітектуру Славутича свій колорит і національні особливості. Тому його поділили на тринадцять кварталів: Бакинський, Бєлгородський, Вільнюський, Добринінський, Єреванський, Київський, Ленінградський, Московський, Печерський, Ризький, Талліннський, Тбіліський і Чернігівський.

- Я обожнюю Славутич! Це найкраще місто, яке дало мені в житті все, - розповідає натхненно Юлія Полєжаєва. - Ми жили у Добринінському, Тбіліському кварталах, а зараз у Таллінському. У нас котедж.

 

Батько Юлії працював на ЧАЕС. Тому родина отримала квартиру у новому місті. У Славутичі вона познайомилася зі своїм теперішнім чоловіком. Він народився у Припʼяті, а після аварії з батьками переїхав сюди. Тривалий час він також працював на станції.

Кожен квартал Славучита особливий не тільки оздобленням фасадів, а й плануванням помешкань. Жінка розповідає, що найпростіші квартири були у будинках тих кварталів, які звела Росія. Тому, обираючи нове житло у Славутичі, родина зупинилася на Таллінському кварталі через великі площі квартир.

- І квартири не були маленькі, як у всіх радянських будинках. Ти заходиш - а там великий хол за коридором, - розповідає Полєжаєва. А в Бакинському кварталі у квартирах можна смажити шашлик, бо там спеціальний мангал і витяжки. З одного боку розташований звичайний балкон, а з іншого - шашлична. У Єреванського кварталу фішка - це особливий камінь, із якого будували житло. Він добре зберігає температуру в будинках. У Тбіліському, Бакинському і Єреванському класні планування, але погана якість. Таллінський, Ризький, Вільнюський - краще в цьому плані. У трикімнатних помешканнях Ризького кварталу, наприклад, було по два санвузла. Тоді це було дуже прогресивно.

РОБОТА НА СТАНЦІЇ

Залізнична станція розташована поблизу Київського кварталу. Напроти житлових багатоповерхівок - великий парк. Із дитячих майданчиків чути дитячий сміх. У місті спокійно й затишно. Тільки час від часу на майданчику для скейтів торохкотять колеса самокатів.

Фасади будинків Київського кварталу мають облицювання жовтого кольору. Над тротуарами розкинули віти багаторічні каштани, де-не-де пожовкле листя. Одразу за цим кварталом - центр Славутича. На площі біля міської ради встановили дошки пошани з портретами загиблих на війні. Біля входу до адмінбудівлі височіють українські стяги.

 

Праворуч між зелених насаджень на алеї візитівка Славутича - монументально-архітектурний комплекс "Білий Ангел" зі штучного мармуру. У ангела в правій руці - лавровий вінець, який благословляє містян, у лівій - щит із зіркою Богородиці, символ її заступництва та захисту. У нижній частині комплексу розмістили священний камінь, який привезли з Єрусалиму.

Уранці на площі небагато людей. Більшість містян зараз біля супермаркетів або в торговельних центрах. Тут є представництва кількох відомих торговельних мереж. Тому ціни на продукти подібні до столичних. Під "Універсамом" стоять кілька кіосків із одягом, солодощами, "Київськими ковбасами" і магазин із жовто-червоною вивіскою "СОЮЗ".

- Був Бєлгородський, а зараз - Дніпровський, Ленінградський став Деснянським, - розповідає про перейменування кварталів міста після початку Великої війни місцева мешканка Регіна. Жінка поспішає в аптеку. - Московський нині - Поліський. Ми приїхали сюди з села, що під Чорнобилем, коли вже все добудували. Зараз дорого у городі жити. У мене маленька зарплата, бо працюю у дитсадку. У магазинах, може, більше платять. Заработок в основному був на станції, а зараз же мало там людей працює.

 

У грудні 2000 року ЧАЕС закрили й персонал станції почали скорочувати щороку на 400 осіб. Це негативно вплинуло на економічну й соціальну ситуацію в місті. До закриття на електростанції працювало близько 9 тис. жителів Славутича - це майже половина дорослого населення у ті роки. Зараз на ЧАЕС працює до 2 тис. мешканців міста. У Славутичі, станом на 2020 рік, проживало понад 25 тис. осіб. Однак місцеві переконують, що після повномасштабного вторгнення багато людей виїхали й не повернулися.

БРОНЬ І ЖИТТЯ БІЛЯ КОРДОНУ

У Тбіліському кварталі є стела "Союзні Республіки". До неї веде доріжка, обабіч засаджена трояндовими кущами. Її встановили славутчани по закінченню будівництва міста. На ній висічені назви столиць тих країн, які долучилися до зведення Славутича. Київ, Баку, Вільнюс, Єреван, Тбілісі, Рига та Таллінн - написано на стеллі. Москву нещодавно звідси стерли.

Тбіліський квартал не вирізняється фасадами, що не скажеш про сусідній Єреванський. Там розташовані вулиці з багатоквартирними й приватними будинками-котеджами. Усі споруди звели з темно-коричневого гірського каменю - травертину. Його завезли з Вірменії. Саме тому у цьому кварталі відразу відчувається особлива атмосфера, створена незвично темними фасадами.

У Єреванських дворах стоять мангали - візитівка кварталу. Із того ж матеріалу, що й житлові будинки, вірмени побудували дитсадок. Навколо нього стоїть з десяток майданчиків і розважальних зон, а також характерні деревʼяні альтанки з білими шторами.

Поруч розташований Бакинський квартал. Його двори засаджені акаціями. Фасади будинків вирізняють балкони з кольоровим фігурним орнаментом. Тротуарами бігають коти.

У Славутичі ледь не на кожному кроці стоять залізні миски. Біля них таблички: "Налий води тваринам!". Також на будинках є вказівники: "Протирадіаційне укриття". Вони розташовані у підвалах. Знаходимо кілька таких укриттів, однак усі - зачинені. Ключ можна взяти в комунальників. Місцеві розповідають, що такі укриття нічим особливо не відрізняються від звичайних.

 

На лавці підпалює цигарку чоловік у футболці й шортах. Намагається вгамувати доньку, що взяла до рук голуба. 34-річний Євгеній розмовляє російською.

- Я живу в Добринінському, він нічим особливо не вирізняється. Батьки переїхали сюди із села сусіднього, коли тільки звели місто, - розповідає він. - Раніше їздив постійно в Білорусь, маю там родичів і друзів. А потім як оце все почалося, так і все… Білоруси в Чернігів часто їздили. Купували одяг, овочі, горілку, пиво й собі возили. Постійно черги з автомобілів були. І електричка їздила також. Ми у них нічо не купляли. Там біля кордону у них в основному дачі. У нас більше всього було, та і якісніші продукти. У мене тітка в Мінську, то завжди просила привезти звідти цукерок.

Євгеній працює в компанії з перевантаження ядерного палива. Часто їздить у відрядження Україною. У Славутичі зараз майже немає роботи, зізнається.

- Тільки у супермаркетах хіба є робота. Всюди чоловіки потрібні, а ніхто не хоче, бо бронь не дають. Багато людей мобілізували, тому в нас брак чоловіків. Недалеко є промбаза, де роблять пінопласт, мішки. Треба чоловіки - а їх немає, - говорить Євгеній. - ТЦК у нас не ходить, як у інших містах. Хіба на початку. Просто повістки приходять.

Каже, у Славутичі жити дорого. Ціни на комунальні послуги, за його порівнянням, вищі, ніж у Києві. Так само дорого коштує поїсти в ресторані або випити кави.

- Славутич вважається Київською областю, тому так недешево все, думаю. Але більше недоліків не знаходжу. У нас є свій ЦНАП. А якщо там машину переоформити, наприклад, то треба в Чернігів їхати, - говорить чоловік.

Чоловік був вдома, коли росіяни зайшли в місто. Це сталося в кінці березня, коли українські захисники почали відтісняти ворожі війська з української території. У Славутичі вони вбили мирних мешканців, однак житлові будинки не обстрілювали. Шукали ліки, каже Євгеній.

- Такого неподобства, як всюди, у нас не було, - додає. - Зараз із білорусами спілкуюся в інтернеті. Думаю, що до нас вони не підуть знову. Місто маленьке - тут немає, чого брати. Тоді обідно було, що стільки років поруч жили з білорусами, а вони дали росіянам піти з їхньої території. Завжди ж були "братья".

 

Євгеній розповідає, що зараз у Славутичі живеться спокійно. Місто приваблює своєю природою, чистим повітрям. Для молоді розваг майже немає. Середня заробітна плата у Славутичі - 10 тис. грн. Однак цього для життя у місті недостатньо.

НАСТУП З БІЛОРУСІ

На центральній площі поблизу торговельного центру "Універсам" височіє невелика башта з годинником. На бруківку злетілися голуби. Птахи гуркочуть, тріпочуть крилами й обережно обступають жінку у блакитній сукні за коліна. Вона відщипує шматочки від цілого батону й кидає на землю. За нею повторює її онука, на вигляд 5 років.

63-річна Наталя брала участь у будівництві Чорнобильської АЕС. Приїхала на роботу з Донецька у 1979 році після випуску з училища. Жила у Припʼяті, її чоловік працював у реакторному цеху. У Славутич переїхала після трагедії, у 1988 році. Тоді місто ще тільки добудовували, згадує.

- Ми приїхали влітку, бо чоловік після аварії перехворів. Поселилися тоді в Бєлгородському кварталі, що зараз Дніпровський. Там були дуже гарні дитячі майданчики. Зараз вони теж є, але малечі стало значно менше. Багато садочків або напівзаповнені, або взагалі зачинені, - розповідає Наталя й пальцем підсовує окуляри ближче до очей. - Коли тобі 25 років, а стільки мені було, коли переїхала у Славутич, то все інакше сприймаєш. Здається, що гори звернеш. Брали участь у депутатстві, отримували нагороди за хорошу роботу.

 

Родина могла отримати житло у столиці. Однак Наталя каже, що їй завжди подобалися маленькі міста.

- Чоловік пропонував їхати на його батьківщину - в Алмати. Але я відмовилася. Так ми опинилися в Славутичі. Чоловік продовжував працювати на ЧАЕС. Щодня до станції ходила електричка. Зараз також нею їздять ті, хто на вахті працює, - говорить жінка. Завжди відпочивали на річці біля кордону - усе було вільно. Із білорусами спілкувалися й ніколи не мали якихось гострих кутів. Вони приїжджали до нас. Знаєте, між нами грані були дещо стерті.

Коли росіяни розпочали наступ із території сусідньої Білорусі, це для всіх було шоком, зітхає Наталя.

- На це б ніхто ніколи не подумав. Зі сторони Лукашенка це було неочікувано. Зараз не знаю, як він поведе себе знову. Але чомусь думаю, що свою армію не наважиться застосовувати. А чи дозволить росіянам, ніхто не знає. Усе можливо, бо скільки ж іти? Просто Славутич розташований наче як у закутку. Прямої дороги нема, а міст розбомблений. Раніше наші чоловіки їздили на роботу, перетинаючи кордон із Білоруссю, бо міст стояв якраз на межі, - згадує жінка, іронічно посміхаючись. - До нас окупанти заходили на обратном путі. Чоловіка зупиняли, обшукували й за куртку тріпали - вона помаранчево-синього кольору. Щось хотіли від нього.

 

Росіяни зайняли площу перед міськрадою. Очільник міста Юрій Фомічев, вийшов до окупантів і заявив: "Славутич - це Україна!".

- Спершу були постріли холості… Потім люди почали їх відтісняти - і росіяни почали стріляти в них. Це не зупинило нікого. Попри всю небезпеку, у натовпі почали розгортати українські прапори. Окупанти були шоковані, бо їм же сказали, що їх тут радо зустрінуть. А виявилося так, що їх ніхто не кликав.

Зараз у місті майже немає роботи. Знайти місце можна у магазині, на ринку, у кавʼярнях чи місцевих ресторанах.

- Місто наче й гарне, і красиве, хотілося, щоб воно розширювалося й зʼявлялися робочі місця. Але коли роботи на станції припинилися у 2000-му, то багато людей звідси виїхало. І вторгнення повпливало на це. Хто повернувся, то не вистачає роботи. Я вже пенсіонерка, а от для молоді це важливо, - говорить наостанок Наталя й бере на руки онуку.

ЗВЕРХНЄ СТАВЛЕННЯ

Юлію Полєжаєву зустрічаємо в електричці дорогою до столиці. Вона згадує, що містяни часто їздили у Білорусь за продуктами - сирками чи згущеним молоком. Раніше потяг, у якого зараз кінцева зупинка у Славутичі, їхав до прикордонних сіл сусідньої країни, говорить жінка.

- Нам завжди показували так, що от у Росії й Білорусі люди краще живуть. Однак якось побачила у поїзді білорусів, які везли туди сумки з продуктами й речами, які купили в Україні. Виявилося, що все від нас завозять. І розказували, що зовсім не таке райдужне там життя. Однак усе одно відчувалося зверхнє ставлення, а ми недооцінювали себе завжди. Росіяни й білоруси думали, що ми - нижчий клас. Понятно було, що рано чи пізно підуть на нас. І думаю, це ще не кінець. У нас сусіди - неадекватні. Надіятися на них немає сенсу, бо можуть у будь-який момент знову піти.

 

Коли росіяни окупували Славутич, то вдерлися додому до її батьків.

- Додому заходили орки. У той день я була на Закарпатті. Друзі, із якими познайомилися в Києві у підвалі, вирішили одружитися. Ось сиджу у перукарні, дивлюся в телефон по камерах - заходять. Мама сказала, що більше цього не переживе… - голос Юлії починає тремтіти. - Коли була тривога, то батько з мамою спускалися в укриття. Розповідали: "Ми повертаємося, а на нас БТР їде". Але в будинок не заходили - і слава Богу. Бо брат із 2014-го служить, і дома лежать бєрци, форма. Якби побачили це все, то невідомо, що б зробили.

Поїзд прямує через Чернігів. До Києва від Славутича їхати понад 4 год.

×