Привіт, кумо! Вже понад 10 років минуло з того ранку, як ти мене розбудила телефонним дзвінком і сказала, що не стало В"ячеслава Максимовича Чорновола. У смерть буває важко повірити. Але в його смерті — чи в твоєму голосі — була якась безповоротність, остаточність, крапка. Крапка не лише його життю, а великій частині нашого.
Мені в Чорноволові запам"яталося, як він не любив, коли в його імені ставили апостроф, і завжди підписувався "Вячеслав". Як міг закликати співробітників у кабінет на келишок коньяку, молодцювато моргав вусом вродливим рухівським дівчатам (не мені), коли думав, що дружина не бачить. Як він слухав і розумів.
У Секретаріаті вічно не було грошей, техніки, паперу. Коли ми утворили нове управління, комп"ютера нам не дісталося. Втомившись його клянчити в дрібнішого керівництва, ми пішли ловити Чорновола у Верховну Раду. А він вставав рано, тож довелося о восьмій уже стовбичити біля входу. Він нас побачив, зітхнув, завів у свій кабінет із радянськими меблями, відкрив сейф і відрахував грошей на комп"ютер: "Нате, діти, бо ви ж спокою не дасте".
Чорновіл погодився, хоч і не зразу, на ідею нашого управління розвішати по всій країні білборди "Бандитам тюрми" з його підписом. Через шість років, коли бандити розгулялися вкінець, під цим лозунгом стався Майдан. Але він його не побачив.
Він відкрив сейф і відрахував грошей
Чорновола давно нема. Нема й тодішнього міністра МВС Юрія Кравченка, який обіцяв був розповісти його синові Тарасу "всю правду", та застрелився раз, а потім ще раз. Нема одного з тих, хто був у вбивчому КамАЗі, а той, хто є, мовчить, бо не хоче повторити долю того, кого нема. Є ми. Ми все сподіваємося, що великі, державницькі слова про нього колись прийдуть, а тим часом потроху забуваємо.
1 
1
Коментарі
6