Український характер

 

Привіт, кумо! Днями я пережила неабиякий переляк: мені здалося, що я втратила свою національну ідентичність.

Під час переїзду на нову хату від переживань я скурила кілька цигарок. (Тільки не кажи моїй мамі, а то влетить). Ну, здавалося б, скурила — то й скурила. Але щось муляло. Через кілька днів я з шоком збагнула: нещодавно, подаючи документи на страхування життя, я написала, що тютюну й не торкаюсь. Чужинецький англійський принцип про те, що "чесність — це найкраща політика", пустив у моєму організмі підлі метастази.

Промучившись докорами сумління три дні, я подзвонила до страхової компанії і зізналася, що курила. Навіть по телефону чути було, як страховик знизав плечима від такого дивного дзвінка. Ну то й що, з ким не буває? Але він додав до місячної виплати ще 5 фунтів (на ці гроші в Україні можна купити блок цигарок), і мені на якийсь час полегшало.

Три роки не купувала жодної склянки чи виделки

Але ненадовго. Невже у цьому капіталістичному житті п"ять фунтів для мене не гроші, гризла мене думка. Невже я, людина, яка три роки не купувала жодної склянки чи виделки, бо їх можна було поцупити десь у кафе, розм"якла до того, що навіть на копійки не можу надурити страхову компанію? Невже я більше ніколи не покладу в кишеню чужий гаманець — а в останньому гаманці, що я знайшла в порожньому метро і повернула його власнику, було фунтів двісті? Невже я більше не справжня українська людина?

Прозріння прийшло несподівано. Вчора вранці до автобуса, в якому я їхала, завалили двоє російськомовних молодиків із пивом і перегаром. "Слиш, казззли!" — проварнякав один, падаючи на якусь бабусю.

І тут я гаркнула: "Куди ти прьош! Шо, не видно, — люди!"

Пивний молодик злякано відхитнувся, а я знову відчула свою належність до великого українського народу, якому палець в рот не клади.

×