Привіт, кумо! До Полтави з Лондона я добираюся марафоном. Провела ранкову програму в Лондоні, о восьмій сіла на літак, в обід з нього встала в Борисполі, а о шостій вечора вже сонно сьорбала залізничний чай у фірмовому поїзді "Столичний експрес".
Зі мною в купе їхали ще троє помірно інтелігентних чоловіків того унікально українського віку, коли фізично вони ще міцні, але майбутнього в них уже немає.
— Давайте ж знайомитися, — зажадав один із них. — Ви оце така гарна дівчина, що, може, нарешті влаштую своє особисте життя, ге? Хе-хе.
Старий ти пес, подумала я. В батьки мені годишся.
— Ваше покоління — воно ж узагалі! Що ви співаєте? — без ніякого переходу почав майже кричати він. — Ти целуй мєня вєздє, восємнадцать мнє уже! От ми співали: "Я іщу чєловєка, сєроглазого, срєднєго роста". Розумієте? Чєловєка!
— Сінєглазого, — буркнула я. — А що вам ще було робити? Ходити на збори та співати.
Може, нарешті я влаштую своє особисте життя
Тут виявилося, що дядько в Харкові завдяки КПСС збудував своїми руками сто дитсадочків, а зараз у них повідкривали казино. Що Кравчук і Кучма — зрадники комунізму. Що він лікар-гінеколог і стомився від абортів. Що Мазепа зрадив український народ, бо злигався з католиками-шведами. Я сказала, що шведи — лютерани.
— Католики! — закричав він, наливаючись кров"ю. — Європа загниває, і там немає ані прогресу, ані культури.
Я сказала, що працюю в Лондоні, і там усе це є.
Посмішки дядьків одразу покривіли і вже не розправилися. В Полтаві я попросила зняти мою валізу з полиці. Головний дядько зажадав за це доларів.
Доларів я не дала.
1 
1
Коментарі
30