"Фактор Білорусі: увійде до країн-гарантів української безпеки або опиниться на лаві підсудних із Росією?" - стаття Олександра Калініченка

Поразка російського плану "бліцкригу" на півночі України, оперативна та спільна реакція ЄС на війну в Україні поставили режим Олександра Лукашенка перед складною дилемою. Або плисти в руслі російської мілітаристської політики з перспективою розчинитися в ній, або вкотре "перевзутися" в польоті і спробувати послабити режим західних санкцій стосовно Білорусі.

"Давайте всі звернемося до дипломатичного інструментарію, щоб відновити діалог, який є єдиним засобом для пошуку шляху руху вперед за будь-яких обставин", - йдеться в листі голови білоруського МЗС Володимира Макея, розісланого в європейські столиці дипломатичними каналами минулого тижня.

"Ми категорично відкидаємо будь-які інсинуації про те, що Білорусь якось залучена до бойових дій в Україні. Білорусь не має наміру бути втягнутою у війну. Нам вистачило воєн за нашу історію", - продовжує Макей.

Як з'ясувалося, сам лист білоруська влада не афішувала - про нього стало відомо лише після його оприлюднення брюссельським кореспондентом "Радіо Свобода" Рікардом Джозвяком.

На тлі офіційної риторики Олександра Лукашенка про спільні зусилля союзної держави Росії та Білорусі стосовно "боротьби з НАТО та нацистами в Україні" ці заяви керівника білоруського МЗС виглядають резонуючими.

Цей факт є свідченням того, що режим Лукашенка, шукаючи шляхи послаблення торговельних санкцій, починає маневрувати. Зараз розігрується аргумент, що "офіційно Білорусь не направляла своїх військових в Україну та не є стороною конфлікту".

Спроби зіграти в посередника по Україні, що в 2014-2015 роках принесли часткове скасування санкцій Лукашенку, тепер виглядають малоймовірними. Зрозуміло, що "нова" публічна стратегія Лукашенка заздалегідь узгоджена з кремлівським керівником.

Йдемо далі. Самопроголошений президент Білорусі 7 квітня заявив, що хоче брати участь у переговорах про мирне врегулювання війни в Україні. Наступного дня міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров зазначив, що "Білорусь має також бути в переліку країн, які надають гарантії безпеки для України".

Згідно із заявою директора департаменту СНД МЗС Російської Федерації, оприлюдненою 21 квітня, Росія наполягає на включенні Білорусі як підписника майбутнього договору з Україною та її ролі як держави-гаранта.

Слід зазначити, що Україна категорично відмовилася визнавати Білорусь як можливого "гаранта безпеки" та учасника договору, оскільки вважає її співучасником безпідставного нападу на Україну - російські війська увійшли до півночі України, що призвело до скоєння воєнних злочинів проти цивільного населення під Києвом, саме з території Білорусі.

З ініціативи російської сторони перші контакти з гуманітарних питань переговорних груп України та Росії відбулися саме на території Білорусі, в Гомелі. Україна, зрештою, зробила все для зміни цього некомфортного майданчика на турецький. Логіка проста - країна-співучасник агресії не може бути місцем для переговорів воюючих сторін.

Отже, операція "відбілювання" Лукашенка в західних очах триває саме з подачі Кремля.

Поки що спроби офіційного Мінська реанімувати бодай економічну співпрацю із Заходом в обмін на більшу "нейтральність" до війни в Україні виглядають утопічними. Власне, основний торговельний партнер Білорусі (після Росії) - Європейський Союз вже дав це зрозуміти, "оприлюднивши" у ЗМІ лист пана Макея.

Проте, враховуючи досвід багаторічних фальсифікацій виборчого процесу та знищення елементів демократії в Білорусі, не можна виключати, що режим Лукашенка дочекається шансу вкотре виконати трюк із розмороження відносин із Заходом. Зробить це в обмін на послаблення репресій або удаване дистанціювання від російської воєнної агресії в регіоні.

Міжнародно-правова кваліфікація дій Білорусі під час російського нападу на Україну

Коли російські війська відступили з північно-східних областей України, вони залишили по собі докази жахливих злочинів - цілі міста стерті з карти, мирних жителів страчують на вулицях, грабують будинки, ґвалтують та вбивають жінок і дітей. Сцени з Бучі, які охопили весь світ, викликали заклики до всебічного розслідування воєнних злочинів поведінки російських збройних сил. Але напад на околиці Києва та інші частини північної України був би неможливий без підтримки режимом Лукашенка агресії Росії.

24 лютого 2022 року російські збройні сили увійшли в Україну з території окупованого Криму на півдні, з Росії на сході та з Білорусі на півночі. Невдовзі після цього в Чорнобилі та на околицях Києва з'явилася військова техніка з маркуванням О - підтверджена як російські війська, що перебували в Білорусі. Білоруська протиповітряна оборона, аеродроми, склади, госпіталі, системи управління повітряним рухом і заправні станції фактично були передані в розпорядження Росії. У той же час по українських містах та ключовій інфраструктурі з території Білорусі почали завдавати ракетних ударів.

 

Пізніше Лукашенко визнав, що ракетні обстріли були проведені з території Білорусі. Він виправдовував це, повторюючи кремлівську пропаганду про "українську біологічну зброю", і стверджував, що українці та "їхні західні прихильники готуються атакувати Білорусь".

За наявними даними, лише в березні з території Білорусі було запущено приблизно 230 ракет, що вразили різні військові та цивільні об'єкти в Україні. Наприклад, 14 березня російські ракети, запущені з Білорусі, вразили село Антопіль, розташоване за 15 кілометрів від Рівного, поціливши в цивільну телевежу. Внаслідок нападу загинули щонайменше 19 мирних жителів. Крім того, з дев'яти авіабаз у Білорусі здійснено понад 500 вильотів. Це підтверджується спостереженням за повітряним простором НАТО та зображеннями, розміщеними в соціальних мережах. Деякі призвели до килимових бомбардувань українських міст, інші використовувалися для десантування російських військ.

Усі перелічені заходи вчинені або допущені з відома керівництва Білорусі на їхній території, відповідно до міжнародного права, прирівнюються до участі у воєнному конфлікті на боці однієї зі сторін.

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН "Про агресію" 3314 від 1974 року регламентує, які дії, незалежно від оголошення війни, кваліфікуються в міжнародному праві як агресія. Серед таких дій у статті 3 резолюції є пункт f: "дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для вчинення акту агресії проти третьої держави". Означені дії - це кейс Білорусі.

На виконання положень резолюції Генасамблеї ООН 3314, що визначає агресію як використання збройної сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави, Генеральна асамблея ООН 2 березня ухвалила резолюцію, в якій засуджує вторгнення Росії в Україну і закликає Москву негайно вивести всі сили з України. Прийнята резолюція також засуджує залучення Білорусі до цього незаконного застосування сили проти України та закликає Білорусь дотримуватися своїх міжнародних зобов'язань.

За резолюцію проголосувала 141 країна, п'ять були проти і 35 утрималися. Проти документа проголосували сама Росія, Білорусь, яка залучена до вторгнення, Сирія, Еритрея та КНДР.

Певні дискусії стосовно кваліфікації ролі Білорусі розгорнулися під час підготовки доповіді організації про війну в Україні, яку представили у Раді ОБСЄ 13 квітня.

"Попри те, що Білорусь дозволяє використовувати свою територію для російського нападу на Україну, місія вважає, що на момент 1 квітня вона не є учасницею міжнародного збройного конфлікту, доки сама не вчиняє актів насильства чи інших дій, які були б прямою участю у бойових діях осіб, які репрезентують Білорусь", - йдеться в доповіді ОБСЄ.

Зазначається, що така позиція організації ґрунтується на Женевській конвенції та додатковому протоколі до неї. Водночас українська сторона посилається на 3-тю статтю резолюції 3314 Генеральної асамблеї ООН про визначення агресії.

Україна уточнює, що є "багато підтверджених фактів, які свідчать про те, що Росія використовує територію Білорусі для скоєння своїх незаконних нападів на територію України".

Серед підтверджених фактів:

- танки, бойові машини піхоти та важкі вогнеметні системи РФ були перекинуті на територію України з південного заходу Білорусі через пункт пропуску "Сеньківка";

- РФ запускала ракети з Могильовської області Білорусі у бік України;

- супутникові знімки Maxar, які опублікували 23 лютого 2022 року - за день до нападу, - показали, що Росія розмістила понад сотню одиниць техніки поблизу Мозиря.

Крім того, безпосередньо перед вторгненням Росії в Україну 24 лютого 2022 року Лукашенко дозволив російським збройним силам проводити тижневі військові навчання на території Білорусі. Навчання, які отримали назву "Союзна рішучість-2022", дозволили Росії транспортувати свою техніку та війська на білоруську територію поблизу українського кордону. Згідно зі звітом НАТО, станом на 24 лютого російські бойові сили в Білорусі становили майже 30 тисяч.

Україні на цьому етапі війни важливо не лише закласти основи для індивідуальної відповідальності політичного керівництва Росії та Білорусі, а крім іншого, застосувати інструменти міжнародно-правової відповідальності цих держав за скоєні воєнні злочини з перспективою забезпечити відшкодування збитків.

Розраховувати на добровільну виплату Росією або Білоруссю репарацій Україні не доводиться. Тому єдиним способом стягнення з країни-агресора та його посібника компенсацій може стати примусове відчуження раніше заарештованого майна на користь сторони, що постраждала.

 

Отже, найбільш дієвий правовий спосіб відшкодування збитків - позови держави Україна до Росії до компетентних міжнародних судів. На моє переконання, міжнародні судові інстанції мають розглянути судові позови України як проти Росії, так і проти Білорусі.

В цьому ключі Україна вже офіційно направила позов проти країни-агресора до Міжнародного суду ООН у Гаазі. 16 березня Міжнародний Суд ООН виніс рішення, відповідно до якого Росія зобов'язана негайно припинити воєнні дії в Україні.

Безперечно, Білорусь зіграла ключову роль у нападі Росії на Україну. Через це економіка Білорусі потерпає від санкцій США, Великої Британії та ЄС. Але санкції, відверто кажучи, не є формою індивідуальної відповідальності посадових осіб за скоєні злочини. Як і у випадку з Путіним, є два основні варіанти притягнення військово-політичного керівництва Білорусі до відповідальності за сприяння агресії в Україні.

Перший варіант - притягнути до відповідальності самого Олександра Лукашенка та його військове командування за їхній внесок чи сприяння у скоєнні воєнних злочинів, вчинених російськими військами в Україні. Є вагомі підстави стверджувати в суді, що, надаючи військові бази, інфраструктуру, паливо, протиповітряну оборону та повітряний простір російським збройним силам, білоруська влада заздалегідь знала і навмисно сприяла вчиненню російських нападів на цивільне населення та українську інфраструктуру. Принаймні, підтримка Білорусі може бути кваліфікована як пособництво, підбурювання та інше сприяння вчиненню навмисних або невибіркових нападів на цивільне населення. Такі справи можуть розглядатися в Міжнародному кримінальному суді. Крім того, вони можуть переслідуватися Україною або іншими національними органами за принципом універсальної юрисдикції або за юрисдикцією, делегованою Україною певним країнам-союзникам (за прикладом угоди між Україною та Нідерландами про Міжнародну місію захисту розслідування щодо катастрофи "Боїнга MH17", збитого над Донбасом 2014 року. - Gazeta.ua).

Другий варіант - притягнути до відповідальності за причетність до злочину агресії або сприяння вчиненню злочину. Хоча Міжнародний кримінальний суд не має компетенції судити Путіна та Лукашенка за цей злочин - оскільки ні Росія, ні Білорусь не ратифікували Римський статут, що є необхідною умовою для переслідування агресії в цьому суді - йдеться саме про створення нового міжнародного трибуналу для цієї мети - за аналогом із Нюрнберзьким та Токійським процесами після Другої світової війни. Такому трибуналу потрібно буде подолати проблему імунітетів глав держав і, що найважливіше, отримати підтримку переважної більшості держав, щоб уникнути звинувачення недоброзичливцями як "політичного показового" процесу. Зрештою, в основі визначення злочину агресії лежить невід'ємна політична рішучість - що рішення розпочати війну не може бути виправдане Статутом ООН.

На початку березня прокурор Міжнародного кримінального суду в Гаазі заявив, що негайно розпочне розслідування можливих воєнних злочинів, скоєних в Україні під час російської агресії. На сьогодні прокурор Міжнародного кримінального суду прямо не згадує про роль Білорусі у воєнних злочинах в Україні. Однак це не означає, що його офіс ігнорує співучасть Білорусі. Це - великий фронт роботи для української влади і правоохоронної системи. Варто також розуміти, що ймовірність появи лідерів білоруського правлячого режиму на лаві підсудних залежить від нашої здатності задокументувати докази причетності вказаних осіб до важких наслідків застосування зброї масового враження та політики геноциду населення в Україні.

В частині індивідуальної відповідальності військово-політичного керівництва Росії та країни-пособника агресії - Білорусі слушною є ініціатива створення спеціального трибуналу з розгляду справ про злочини російської агресії проти України. Робота українського МЗС над створенням такого трибуналу доповнюватиме наявні справи за скоєні під час агресії воєнні злочини та злочини проти людяності, що розслідуються в Міжнародному кримінальному суді. А також ініційовані Україною процеси в Міжнародному суді ООН та Європейському суді з прав людини.

Загалом важливо пам'ятати, що доки Лукашенко залишається при владі, національне переслідування буде заборонено його недоторканністю глави держави. Але це не звільняє керівництво Білорусі в очах міжнародного кримінального та гуманітарного права. Зусилля України стосовно встановлення справедливості та притягнення до міжнародно-правової відповідальності осіб у зв'язку із війною Росії в Україні мають визнати вирішальну роль, яку відіграють Білорусь та її самопроголошений лідер - Олександр Лукашенко.

Яка позиція України та Заходу можлива щодо Білорусі?

Як відомо, "політика - мистецтво можливого". Багато моїх колег вважає прийнятним за сьогоднішньої безпекової ситуації проводити політику "виводу Білорусі" з війни на російському боці за рахунок налагодження діалогу з режимом Лукашенка.

Слід визнати, що поточна ситуація на північному кордоні України створила нові можливості стосовно вибору тактики відносин із білоруським диктатором. Схоже, українська влада ще не визначилася з остаточним вибором і проводитиме з цього питання узгоджену з ЄС політику.

У той час як Україна зараз перебуває під воєнним нападом з боку Росії, Білорусь "м'яко" окупована без жодного пострілу. Навіть якщо Путіну не вдасться захопити Україну, можна констатувати, що Білорусь швидко перетворюється на російську територію.

Варто розуміти, що Білорусь важлива для Росії в економічному плані, оскільки служить транзитним маршрутом для понад 20 відсотків російського експорту енергоносіїв до ЄС. Натомість, у 2020-2022 роках Лукашенко отримав від Путіна щедрі кредити, що ще більше поглибило його економічну залежність від Кремля та ускладнило диверсифікацію білоруської економіки.

Білорусь, крім важливості свого 1000-кілометрового кордону з Україною, - це найкоротший шлях до Калінінградської області Росії через так званий Сувальський коридор,100-кілометрову смугу на польсько-литовському кордоні, що забезпечує Росії вихід до Балтійського моря, але не перебуває під її контролем.

Нарешті, що найважливіше, Лукашенко з 2020 року пішов на значні військові поступки Росії. У вересні 2021-го Білорусь і Росія провели широкомасштабні військові навчання (Захід-2021) і створили спільний військовий навчальний центр у білоруському місті Гродно, розташованому на кордоні з двома країнами НАТО - Польщею та Литвою. У листопаді 2021-го обидві держави прийняли нову військову доктрину в рамках Союзної держави Росії та Білорусі, в якій наголошується на необхідності тіснішого оборонного співробітництва.

Нарешті, в результаті конституційного референдуму, який відбувся 27 лютого, Білорусь скасувала свій без'ядерний статус і офіційну позицію нейтралітету. Обидві поправки вигідні для Кремля в його намірах закріпити контроль над Білоруссю.

Варто визнати, що нові європейські санкції та торговельні обмеження стосовно Білорусі, особливо заборона на експорт добрив та в'їзд на територію ЄС фурам, доповнюють дію впроваджених ще 2020 року. Посилюючи нищівний ефект для національної економіки. Кредитору останньої інстанції Мінська - Росії - зараз непереливки, і не до компенсацій втрат свого союзника. Сама Росія готується до оголошення дефолту за суверенним та корпоративним боргом.

Активно вимагаючи від ЄС блокування автотранспортного та морського сполучення з РФ та Білоруссю після початку повномасштабної війни в лютому, офіційний Київ, в свою чергу, не заборонив власний імпорт із Білорусі.

Такий крок Києва відверто грає на руку противникам посилення санкцій відносно Мінська: якщо вже Україна не хоче до кінця розривати торгові відносини з Білоруссю, то навіщо це робити ЄС?

На столі європейських лідерів і президента України є принципово дві стратегії щодо Білорусі:

- визнання "ad hoc" чинного білоруського режиму в обмеженому форматі або відновлення інтенсивніших контактів в обмін на "вихід із війни" на боці Росії;

- активна підтримка громадянського суспільства та притягнення до відповідальності політичного керівництва Білорусі.

За першого сценарію Україна, враховуючи зміни у ході війни з Росією, може виставити офіційному Мінську низку умов:

- Припинити акти агресії з території Білорусі, включно з ракетними та авіаційними ударами.

- Домогтися виводу регулярних частин армії РФ із території РБ та з півдня Білорусі, в першу чергу.

- Верифікація правового стану українських громадян, вивезених у Білорусь - як військовополонених, так і цивільних із наданням доступу українських консулів.

 

Логіка цієї стратегії стосовно Білорусі полягатиме в тому, щоб від безпекового діалогу з Україною прямо залежав санкційний тиск Заходу на режим Лукашенка.

Усе це вимагає від офіційного Мінська в обмін на можливість відновлення торговельної співпраці з ЄС - максимально можливого відсторонення від дій Москви. Чи готовий до цього політично збанкрутілий режим багаторічного диктатора - відкрите питання. Державний суверенітет і здатність білоруського керманича діяти автономно від Москви в період її максимального протистояння із Заходом за останні 37 років не варто переоцінювати.

З часів кризи легітимності після президентських виборів у Білорусі 2020 року країна опинилася в окупації та фактичному управлінні Росії. Режим Лукашенка тримається на військово-політичній підтримці та економічному дотуванні свого східного сусіда. Кремль використав виборчу кризу як важіль, щоб посилити контроль над ослабленим Лукашенком, і почав нарощувати свою економічну, політичну та військову присутність у Білорусі. Отже, сьогодні будь яка різка зміна зовнішньополітичного курсу або навіть відступ від принципових для Володимира Путіна підходів щодо "підкорення України" може коштувати Лукашенку остаточної ліквідації суверенітету Білорусі та його персональної влади.

Натомість Україна та Захід загалом мають альтернативну стратегію щодо Білорусі. Вона довготриваліша, складна, залежна від низки обставин як в Білорусі, так і в регіоні. Ця стратегія точно не дасть миттєвого результату "тут і зараз".

Вона, з урахуванням складної безпекової ситуації для України, може впроваджуватися виключно за активної підтримки країн НАТО та ЄС і потребуватиме значних матеріальних ресурсів для мінімізації ризиків північному кордону України.

За цього сценарію важливо, щоб режим Лукашенка не прирівнювався до решти Білорусі і щоб репресований за останні два роки демократичний білоруський рух підтримувалися Заходом.

Необхідно наголосити, що для великої частини білоруського суспільства саме безпосередня участь збройних сил країни у війні в Україні може стати каталізатором для втрати лояльності до влади. Крім того, повідомлялося, що серед білоруських військовослужбовців, які не бажають брати участь у російсько-українській війні, спостерігається велика деморалізація.

Крім того, в інтересах самої України, щоб активну частину білоруських громадян, які беруть участь у боротьбі з російською воєнною агресією на боці Україні, вирізняти та підтримувати на державному рівні.

Дуже важливо, щоб Захід саме за участі України сформував свій підхід до Білорусі в нових геополітичних умовах. Цей підхід, насамперед, має підтримати антивоєнні ініціативи демократичного руху в Білорусі та покарати режим Лукашенка за ключову роль, яку він відіграв у російській агресії в регіоні. Від дієвості цього підходу безпосередньо залежатиме майбутнє демократичної Білорусі та безпека України.

Олександр КАЛІНІЧЕНКО, юрист-міжнародник, керівник проєкту "Нотатки Атлантиста", для Gazeta.ua

×