Породили олігархію та сприяли комуністам - за які помилки 1990-2000-х Україна розплачується досі

Мали шанс стати незалежними у 1990 році. Цьому сприяли визначні події для української історії. Наприклад, відбулася акція "Живий ланцюг", яка об'єднала Львів, Київ і Донецьк. 16 липня проголосили декларацію про державний суверенітет. Того ж року святкували 500-річчя українського козацтва та пройшла Революція на граніті. Все це пришвидшувало визнання незалежності, але комуністична партія не сприяла цьому.

Якщо говорити про 1980-1970-ті роки, то тут не було жодного шансу проголосити незалежність. Бо існував диктат партії й СРСР з усією репресивною системою.

До проголошення незалежності - існували світові лідери, які сприяли зменшенню впливу Радянського Союзу. До того ж українці, які перебували в різних країнах, постійно порушували питання щодо політичної, економічної, культурницької площини нашої держави.

Проте ключовим кроком до незалежності стала радянська система - антигуманна, не життєва та штучна. СРСР міг надати найновіші військові технології іншим країнам, які мали конфлікт із західними державами. Проте в Союзі елементарно не можна було купити туалетний папір. Тож ключ до самостійної України лежав у 1980-х роках, коли була гостра нестача товарів побуту, продуктів харчування, був дефіцит в самій ідеології комуністичній партії. Головними подіями стали закордонний вплив, Чорнобильська катастрофа, активна позиція українських політиків проти комуністичної ідеології і як наслідок зневіра людей до СРСР.

У 1991 році ми могли опинитися в тому ж стані, що й Литва - з військовими та танками проти людей. Але лідери тодішньої Білорусі, Росії й України змогли знайти спільну координацію. Кровопролиття уникнули. У 1990-му воно могло спалахнути, бо були шахтарські страйки, що вже містили політичні гасла. Але верхівка комуністичної партії не хотіло мати конфліктів з суспільством. Боялись. Тому акції минали безкровно.

У 1992 році відбулося загострення між Україною і Російською Федерацією через розподіл Чорноморського флоту і показовий вихід під українським стягом одного з човнів до Одеси. Але, на щастя, все це пройшло без людської крові.

Після її проголошення у нас відбулася велика переоцінка орієнтирів та поглядів. Відбувся процес демократизації суспільства. Воно почало активно змінюватися. Ми, як нація зрозуміли, що маємо майбутнє і наші діти житимуть у власній державі. У 1990-х українець став громадянином, який знав, що є незалежна держава і він нею керує.

Проте зміни прийшли у наступні два роки — стався великий спад економіки. І як наслідок - зневіра до політиків, які були не здатні захистити відновлену Україну.

Він зміг в умовах наростання політичної кризи в СРСР переорієнтуватися і вийти з комуністичної більшості. Швидко став над процесами проголошення суверенітету й незалежності. Зміг перефарбуватися.

Кравчук бачив себе колегою російського, чи білоруського президентів. Маючи контроль над політичними елітами колишньої УРСР - зміг користуватися їх підтримкою на виборах. Крім цього, зміг адміністративним тиском дати зрозуміти, що саме він є наступним президентом.

Кравчук за час свого президентства не розпочав декомунізації. Хоча процеси люстрації мали бути найпершими. Їх відсутність призвела до того, що "червоні депутати" змогли створити плацдарм для діяльності в перші роки незалежності. І уникнути відповідальності та покарання за те, що вони скоїли. Водночас вони залишились на довгі роки в українській політиці - як амбасадори спадкоємця СРСР - Російської Федерації.

Попри те, що західні країни довгий час намагалися обмежити вплив Радянського Союзу і підірвати його економічні потуг - вони не були готові до проголошення незалежності 15 республік, які входили в СРСР. Для заходу Союз був ворогом. Зустрітися з новими ворогами у вигляді 15 незалежних держав - вони були неготові. Тим паче СРСР був ядерною державою і зброя опинилася в кількох республіках.

У США багато політиків також не бажали проголошення незалежності України. Сьогодні маємо паралель, коли західні країни намагаються здебільшого повернути нас в спектр впливу Росії і тим закрити питання. Те саме відбувалося в 1991 році.

Визнання України було явищем повільним і заполітизованим. Із середини безпосереднім супротивником була комуністична партія, на руках якої кров розстріляних, замордованих, закатованих українців. Комуністи були противниками незалежності. На щастя, їх дезорганізували. Вони не розуміли ні сигналів з Москви, ні що робити в ситуації страйків, протестів тощо.

Автори української незалежності - це український народ, який мав чіткий намір отримати незалежність ще кінці 1980-х. Українські громадяни розуміли, що держава розвиваючись у повільному ритмі - залежить від центрів, які нав'язували: "є багато народів, але з одним великим". Це впливало на морально-психологічний стан населення. Разом з тим, коли "великий народ" починав диктувати економічні особливості життя країни, це не задовольняло українців. Ми стали першими, хто заговорив, що Україна може сама себе забезпечити. Наша економіка була б кращою, якби самостійно нею займалися.

Вибори до парламенту були на той час дуже важкі, відбувалися у великій гонці. Говорити про демократичність немає сенсу. Весь адміністративний тиск був на боці комуністів. Ці вибори були дуже важливі для української історії. І хоча депутатів обрали у час СРСР – це був і перший український парламент, який діяв до 1994 року. Більшість складала так звана Група 239 - ортодоксальні комуністи. Важко уявити, як з таким парламентом можна було проголосити незалежність. Та ще важче осягнути, що цей парламент продовжував свою роботу у незалежній країні.
Депутати створили першу партію "Народний рух України" (як політична організація НРУ був зареєстрований у 1993-му. - Gazeta.ua) і навколо неї почали об'єднуватися інші їх колеги, навіть з комуністичної партії. Бо розуміли, що подальшого життя Радянський Союз не має. Ці перші 20 депутатів були активними і вибороли довіру. Саме на долю цих людей припали процеси, які призвели до незалежності, створення урядів тощо. Їхня справа була дуже потужна і кількість не мала значення. Вперше в історії зломили однопартійність депутатського корпусу.

Це був дивний період, коли одна людина могла знаходитися на кількох посадах. Такий собі спадок комуністичної системи, коли парламентар в СРСР мав їздити на всі сесії і голосувати, як скаже партія.

У 1990 році ми зіткнулися з тим що, парламент це є одна з гілок влади, а не бонус до якоїсь партійної ідеології. Відповідно, має працювати окремо. Суміщення посад неможливе через людський фактор. Часто це призводило до конфлікту між гілками влади. Тому, згідно з Конституцією функціонал людини розділили.

Конституція обмежувала, але існували моменти, які пов'язані з ментальними характеристиками. Українці бажали мати сильну владу для швидких економічних реформ і змін. У людей було бажання, щоб сильна рука могла провадити реформи. На 1996 рік економіка знаходилася в стані великої кризи, інфляції, яка лягла на парламент. І власне там шукали зраду, причину - чому економіка руйнується. Люди почали помічати, що багатіють обранці. Тож бажання суспільства мати сильну владу легітимізувало існування президента Кучми із сильними повноваженнями, але з великими обмеженнями в контексті закону.

Леонід Кучма мав два президентських терміни, що на сьогодні рекорд. Обидва терміни були різні за методом правління та наслідками. На перше президентство його висунули "червоні директори" великих підприємств, які намагалися законсервувати будь-які політичні перспективи України. Під час балотування на другий строк - Кучма вже був людиною, проти якої боровся комуніст Петро Симоненко.

За Кучми відбувалася олігархізація українських еліт. Розпочався поділ територіальних сфер впливу, масовий перерозподіл майна України.

Кучма провадив політику, яка зблизила нас з Росією. Це створило негативний імідж для України, як незалежної держави, яка не може визначитися - хоче повернутися під опіку РФ, чи дійти до демократичних цінностей і жити як європейська держава.

За Кучми було переслідування журналістів, які критикували політичну волю президента. Цей час призвів до застою у багатьох сферах і остаточно розвалив українську економіку. Її розподіл між олігархами, розквіт яких припав на 1990-ті разом з бандитизмом, триває досі.

До позитивних зрушень під час Кучми зараховуємо прийняття Конституції, спроби стабілізації української економіки та запровадження гривні.

Після розпаду СРСР росіяни залишили вплив на політичне та економічне життя України. Економіка колишнього Союзу була зав'язана на виробництві товарів, повний цикл збірки яких, мав відбуватися в різних куточках Радянського Союзу. На перших етапах незалежності виявилося, що наша економіка не здатна функціонувати без партнерів в інших країнах СРСР.

У 1993 році Москва залишила за собою вплив на СБУ. Того року відбулася остання зачистка документів, які знищували. РФ залишила за собою і контроль над ядерною зброю, яка була в Україні.

Впливали на інформаційне поле України, на життя суспільства, була підтримка ідеологічної близькості. Гроші Росії почали надходити до вищих ешелонів української влади. Великий потік газу і нафтових доларів підкуповував українську верхівку в 1990-х. Вочевидь, наступ Росії був би у цей період жорсткіший, якби не її внутрішні проблеми. Не виключено, що почалися б збройні конфлікти, які вона проявила після приходу Путіна.

Помилкою була відсутність декомунізації та люстрації. Ключовим промахом стала присутність номенклатури, старої влади в новій державі. Розкрадання державного майна через приватизацію і створення олігархічної система, яка породила корупцію.

Українська нація сформувалася багато століть тому. Не вистачало людей, які були б у політиці творцями незалежності. І це не тільки Чорновіл, Левко Лук'яненко, Степан Хмара. Вони активно діяли в українському полі в 1990-1991 роках. Якби ці люди прийшли до влади, то ситуація була б однозначно іншою.

Народжена тоді корупція досі не зникла. Водночас українська православна церква, яка з'явилася, знайшла свою незалежність за 30 років. У 1990-х був зв'язок із Росією. В 2014 році ми абсолютно від неї відвернулися. Свобода преси у 1990 роках була лише прописана Конституцією. Зараз це є. Єдність гілок влади в пострадянському тоталітаризмі в наш час розходиться. У 1990-х був занепад української армії. Сьогодні - це звершення. Вона зовсім інша.

Україна за 30 років не досягла політичної етики, не спромоглась вибудувати між собою діалог, який би привів до створення загальної моделі існування політики в цій країні. За ці роки ми так і не спромоглися вибудувати маркери своєї ідентичності: хто ми є у цьому світі, чиї ми нащадки, яка наша історія. Ми не народили свого державницького міфу. За його допомогою у 2014 році ми б відбили російську агресію за лічені дні.

За весь цей час Україна не розбудувала програму для молоді. Сьогодні нація опинилася під величезною загрозою, бо не здатні надати молодшому поколінню продукт, який би їх зацікавив.

За 30 років програли не одну битву пов'язану з економічною, гуманітарною сферою. Але разом з тим - здобутком стало отримання незалежності української церкви.