Не з того почав: політолог оцінив боротьбу Зеленського проти олігархів

Не впевнений, що законопроєкт приймуть в такому вигляді. Одразу з декількох причин. Найменша з них – сирість юридично. Невизначеність цілої низки норм, наявність розпливчастих формулювань, як "політична відповідальність". Не говорячи про потребу системних змін в цілій низці нормативно-правових актів і законів у разі появи такої новели як "олігарх" і суміжних термінів.

З іншого боку, звісно ж впливи олігархату існують в парламенті. В тому числі, всередині самої фракції "Слуга народу". Вони не зацікавлені в тому, щоб ухвалювати цей законопроєкт.

По-третє, законопроєкт є доволі суперечливим з точки зору міжнародних зобов'язань, які взяла на себе Україна. Наприклад, Хартія прав людини. Позасудовим порядком ми обмежуємо частину прав людини, яка потрапляє у цей список олігархів.

РНБО і санкції все більше з екстремального інструменту, який мають задіювати у крайньому випадку, перетворюють в повсякденний системний елемент реалізації влади. В обхід політичних інституцій, до царини яких відносяться питання, які підміняє пряма президентська воля. Зрозуміло, ці інституції почасти є слабкими, корумпованими, недієздатними. Але спрощення механіки державного управління, викидання їх з цього процесу і введення прямої вертикалі, розвалює систему стримувачів і противаг. Значно піднімає ціну помилки.

У цьому випадку, з одного боку ніби швидкість реалізації і точність рішення піднімають. Але є стратегічні ризики і для президента, який концентрує всю відповідальність на собі, і з точки зору можливої подальшої відміни рішень в судовому порядку.

Я в цьому бачу новий виток реалізації споконвічного українського "Борітеся – поборете!". Але є лише перша частина – "борітеся". Антикорупційна діяльність тепер відходить на другий план. На перший виходить боротьба з олігархами. Всі родові травми антикорупційної боротьби залишаються – не створення ефективних інституцій боротьби з корупцією, не розбудова існуючих інституцій і доведення їх до ладу. Натомість створення паралельних, які заражені старими практиками. Боротьба з наслідками, а не його причинами. Навіть більше, боротьба з прізвищами, які асоціюються з наслідками.

Так само і в цьому законопроєкті. Там, де повинна бути нормальна діяльність Антимонопольного комітету, ми навіть не намагаємося вносити зміни. Там, де потрібне антимонопольне законодавство, ми його ігноруємо. Там, де потрібен закон про лобізм, просто вводимо новий тип папірців, який має подати чиновник. Там, де необхідна дієва судова інституція, фактично вводимо "список неблагонадійних олігархів". Всі ці античні форми демократії відбуваються у 21-му столітті, коли більшу частину цих процесів можна взагалі автоматизувати.

Подібні практики політичного управління кратно підвищують ризики зловживань. Не обов'язково у першому чи другому кабінеті держави. З'являється нова точка гіперконцентрації влади. Такий собі надорган. Ним можна скористатися як на благо, так і для нечистих інтересів. Зрозуміло, що подолання олігархічності української держави є вкрай важливим і необхідним. На це є запит суспільства. У Зеленського на це був і частково залишається безпрецедентний кредит довіри – у вигляді хакнутої політичної системи.

Але в цій боротьбі з драконом важливо самим не стати ним. Залишитися у полі розбудови державності і її інтересів, а не електоральної залежності. Для державника подобатися виборцю є інструментом, а не самоціллю. В цьому пакеті ініціатив бачу скоріше процес, який направлений на формування владою перемовної позиції, ніж на імплементацію в такому вигляді.

Цей список народився не в момент, коли про нього заговорив Зеленський чи подав законопроєкт до Верховної Ради. Він формувався десятиліттями нахабним зловживанням олігархічних та фінансово-промислових груп, їх монопольним становищем і владою. На очах у суспільства, за рахунок інтересів якого це часто і робили.

Самі фінансово-промислові групи не вкладалися у формування рівних правил гри для всіх, намагалися закріпити правило "все для себе, для ворогів – тільки закон". Так наближали цей момент. Провокували ірраціональне відношення українців до власників великого капіталу.

Олігархи контролюють значну частину багатств, переважно використовують неконкурентний доступ до національних і державних ресурсів. Використовують політичні впливи для накопичення і збереження власних капіталів. Здійснюють це все за допомогою утримання ЗМІ. Системна проблема існування олігархів в Україні криється у трьох основних причинах: в недобросовісній конкуренції та монополії, в слабких запобіжниках розмежування політики і бізнесу, в неефективних судах.

Також одна з причин – слабкість інститутів самоврядування та громадянської відповідальності.

Самі по собі олігархи – це не проблема. Це прояв і наслідок проблем в державному апараті. Тому якщо прибрати існуючих олігархів, з'являться нові, або на їх місце прийдуть ще більш вироджені форми, породжені слабкостями держави. Наприклад, не матимуть медіа, але робитимуть ставку на силовий і кримінальний блок. Це можуть бути не ресурсні монополії, а замасковані картельні змови.

Якщо хочемо дійсно побороти олігархат, то маємо викорінювати умови, які його породжують. Змінювати і формувати єдині для всіх правила гри. Робити більше ефективні інституції. Тоді інструмент санкцій можна використовувати до тих, хто всупереч усьому не готовий прийняти нові правила. Тих, хто саботує процес створення єдиних правил, кому вдається обійти існуючі структури.

Коли олігархат – системне явище, то спростити все до боротьби з прізвищами, є самообманом. В такому випадку теза "борітеся" ніколи не знайде свого "поборете".