"Кожним загостренням між Польщею та Україною користується Росія" - Володимир В'ятрович

Відразу зауважу: вже певний час не проводиться жодних зустрічей з питання історичних оцінок польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни. Саме попередня польська влада, конкретніше – партія "Право і справедливість" поставила крапку в існуванні важливого інструменту для такого діалогу – україно-польського форуму істориків, який був створений на базі нашого Інституту національної пам'яті і який, на жаль, з 2018 року вже просто не діє. Адже саме у 2018-му у Польщі були ухвалені закони, які трактували польсько-український конфлікт як геноцид поляків.

 

Ні, про польсько-український конфлікт. Він є ширшим поняттям, але включає в тому числі і Волинь також.

Більше того: у них була введена відповідальність за заперечення геноциду польського народу. То про що ми можемо дискутувати з польськими колегами, якщо за якесь неправильне слово їх потягнуть до в'язниці? Усе, на нормальному діалозі поставлено хрест…

Так, дійсно, я був одним із ініціаторів діалогу з поляками, знаходив ресурси в Українському інституті національної пам'яті і ми двічі на рік проводили дуже цікаві конференції. Одна традиційно проходила в Україні, друга – в Польщі, ми жили за містом і до пізньої ночі гаряче дискутували там про спільну історію. Все це було, і все це зупинили саме польські політики.

Частково так, бо певні зміни до своїх законів вони вже вносили. Я не є аж таким рожевим романтиком, але припускаю, що вони цілком можуть змінити своє законодавство, ухвалене на хвилі політичного хайпу.

Але і досі існують польські політики, які вважають за нормальне говорити про узгодження теперішніх двосторонніх відносин, відштовхуючись від оцінок минулого, а це неприпустимо. Навіть зараз, після перезавантаження політичної вертикалі, коли "Право і справедливість" втратила владу у Польщі, знаходяться представники політичних сил (в даному випадку це міністр оборони), які продовжують поширювати наративи про те, що стосунки двох держав залежать від прийняття українцями польського бачення цього конфлікту.

Зараз думка, озвучена міністром оборони, не є домінуючою у польському політикумі. Можу це засвідчити, бо буквально тиждень тому я був у Польщі та зустрічався з польськими політиками – депутатами Сейму і Сенату, представниками міністерств та органів місцевого самоврядування... Більше того, мені здається, що нині цілком реальними є зміни та перезавантаження цього питання, деполітизація даної теми. І доказом того, що мої сподівання небезпідставні, є рішення варшавського окружного суду щодо того, що польський Інститут національної пам'яті буде змушений повернутися до розслідування такого злочину, як операція "Вісла".

Навіть не "поставлене на паузу"... Польський Інститут національної пам'яті припинив слідство, яке тривало багато років, причому припинив брутально, посилаючись на аргументи, які використовували іще у комуністичні часи, і, по суті, виправдовуючи цю акцію. Так от, кілька днів тому рішення окружного суду зобов'язало Інститут продовжити це розслідування.

Я не дарма залишаюсь на тій позиції, що про минуле мають говорити історики, і нам слід повертатися до форматів нормальних історичних дискусій на цю тему, а політики мають усунутися від історичних оцінок і точно не мають узгоджувати кроки сьогодення з питаннями минулого. А єдиний урок, який вони мають взяти з минулого, це те, що непорозуміння між українцями та поляками є чинником, яким завжди користувалася Росія. Тож ми маємо разом протистояти дуже небезпечним впливам Росії.

З заяви пана міністра оборони взагалі не зрозуміло, що мається на увазі під словами "розв'язання волинського питання". Ми не можемо зараз розв'язувати те, що сталося десятки років тому.

Ви маєте рацію відносно того, що це питання з ініціативи польської сторони було доведено аж до рівня президентів. Його обговорювали і з попередніми очільниками України, дійшла черга і до Зеленського: на зустрічі з Дудою було вирішено, що українська сторона дає дозвіл на пошукові роботи польських фахівців на українській території, за результатами яких можливі ексгумації. Але це в разі, якщо польська сторона відновить один зі зруйнованих пам'ятників на могилі українців, які згідно польського законодавства охороняються польською державою.

Ні. Мова йшла про те, що польська сторона мусить відновити меморіальну таблицю на братській могилі вояків УПА на горі Монастир, яка була сплюндрована ще у 2015 році. Але сталася нахабна маніпуляція, коли замість відновленої таблиці було встановлено нову, де "забули" зазначити імена людей – жертв НКВС, які поховані в цій могилі. Відтак ситуація знову зависла. Сподіваюсь, що нова польска влада зможе відновити цей діалог і вирішити дане питання. А спримувати будь-які пошукові роботи – ніколи не було самоціллю для українців.

Зауважу: насправді мова йде навіть не про ексгумацію, мова йде про пошукові роботи. Різниця у тому, що в результаті пошукових робіт можуть бути знайдені – а можуть і ні – людські рештки, після чого буде потрібна ексгумація. Всі ці роки акцентувалося на тому, що говориться саме про ексгумацію, тобто про те, що вже знайдено сотні, якщо не тисячі поховань, які українці не дають полякам перепоховати за християнським звичаєм. Але це зовсім не так, бо йдеться лише про пошук, який, можливо, ні до чого не призведе. Сам я виступаю за те, щоб усі жертви конфлікту – незалежно від їхньої національності і від того, на якій саме території їх виявлено, могли бути достойно перепоховані.

Бандера – це вже виключно українське питання. Нам теж може не подобатися, що у Польщі вулиці названі іменем відвертого українофоба та русофіла Романа Дмовського чи інших одіозних для нас діячів, але це питання, яке вирішують виключно поляки. Так само й ми заслуговуємо на таке ставлення, що те, хто є для нас героєм, вирішують виключно українці.

Так в тому-то й річ. Українці що, акцентували десь на пацифікації? Дорікали полякам? Чи, може, приймали закони, присвячені засудженню польських злочинів на українських теренах? А у Польщі такі закони ухвалювали… Щоправда, в Україні у період 2016-2017 років також знаходилися бажаючі пролобіювати симетричний підхід. Але ми цього не зробили і, сподіваюсь, не зробимо. Бо симетричною відповіддю на одну дурницю може бути тільки інша дурниця.

Ми, українці, будемо знати про злочинну політику пацифікації, яку Польща провадила у 1930 році і яка дуже зашкодила стосункам між нашими народами, але ми не будемо виходити до поляків і вимагати: а ну засудіть негайно Юзефа Пілсудського, бо він не має право бути у вас героєм як людина, котра розгорнула пацифікацію і призвела до загибелі сотень українців.

Спільна історія наша із союзниками має проговорюватись. Але я не впевнений, що є потреба у якійсь кореляції. Незалежно від того, вдячні ми комусь чи ні. Неправильним є підхід, який транслюють з Польщі: якщо ми вам допомагаємо, ви маєте відмовитися від частини своєї історії. Це погана ідея і для України, і для Польщі також. Бо якщо від нас вимагають відмовитися від тих, хто боровся за нашу незалежність у минулому – того таки Бандери – це означає, що нас не бажають бачити незалежними і у майбутньому. Це те, що стосується України.

А що стосується Польщі, то її суспільству не меншою мірою зашкодить, якщо вони вважатимуть за нормальне та необхідне диктувати іншим державам своє бачення їх історії. Це неприпустимо. І тому очевидним є те, що ми повинні бути вдячними союзникам за нинішню підтримку, але не відмовлятися при цьому від власних оцінок минулого, бо у минулому, зрештою, відбувалося і чимало хорошого.