"Хлопці ще не встигли встати, а вже кажуть: "Я маю повернутися на фронт" - Сергій Риженко

5

Сьогодні 99 відсотків бійців на першій лінії знають, що найкращу допомогу надають у нас. І, не дай Бог, якщо зачепило, вони кажуть одразу: "Везіть терміново до лікарні Мечникова", - розповідає 53-річний Сергій Риженко, головний лікар Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Іллі Мечникова.

Є двоє хлопців, які, на жаль, перебувають між життям і смертю. У одного ампутували ноги набагато вище колін. Воєнні лікарі робили все можливе, щоб врятувати їх. І так вийшло, що нирки не витримали. Є ниркова недостатність. Ми використовуємо найсучасніші методи лікування, щоб врятувати хлопця. Спочатку думали, не проживе й доби. Але, дякувати Богу, вже тиждень є маленька позитивна динаміка. Щодня молимося, щоб вижив. Йому 19 років. Усе залежить від ліків, апаратів і професіоналізму лікарів.

У нього тяжке мінно-вибухове поранення. Має пошкодження голови, попереку, розбиті судини ніг. Слава Богу, дихає самостійно - без апарату штучної вентиляції легень. Проте залишається вкрай тяжкий і перебуває у відділенні реанімації.

І він, і всі бійці - міцні духом. Не лише виживають, а потім ще не встигли встати, кажуть: "Я маю повернутися на фронт".

У нас переважають мінно-вибухові поранення. Як правило, бронежилет не витримує розриву снаряду. Розлітається на шматки, як шкаралупа від горіха. Каска - так само. Іноді дивуєшся, як за цього залишаються більш-менш живі тканини.

120-ті, 150-ті. Розлітається все кусками. Відлітає в ноги, руки. 80-ті більш щадні.

Сучасна лікарня має приймати і поранених, і хворих. Тоді в лікарів є досвід. Якщо госпіталь раніше не працював із пораненими, а лише із здоровими солдатами й офіцерами, то перейти на роботу в умовах війни складно. Але вони змогли.

В Ізраїлі та в деяких інших країнах робота у військово-цивільних госпіталях вибудувана так, щоб лікарі могли з перших моментів приймати найтяжчих хворих. Незалежно від того чи це краш-синдром, поранення, гіпертонічна хвороба чи інсульт. У нас такі хворі й поранені щодня. І лікарі їх піднімають.

До нас приїжджали спеціалісти з Ізраїля, Німеччини, Сполучених Штатів Америки. Вони допомагали в лікуванні поранених бійців. Наші медики так переймали досвід. Ці поїздки оплачували дніпровські бізнесмени.

Допомагають волонтери та місцева влада - депутати, мер, губернатор. На цивільних, на жаль, всього не вистачає. А поранених намагаємося забезпечити повністю. Вони ж надходять, як маленькі діти, як новонароджені. Як правило, в госпіталі одяг із воїнів зрізають. У кращому випадку залишається годинник на руці, і то не завжди. Людину обмотують у термостійку ковдру та відправляють до нас. Тут хлопцям треба все - від зубної щітки до одягу. Волонтери цілодобово чергують у нас. Влада забезпечує лабораторію та медикаменти. Ну й важлива професійність колективу.

Це не означає, що стало менше проблем. Просто дехто втратив надію, хтось звик. Кожного дня є поранені. Когось убивають, когось не довозять. Але суспільство звикає до цього.

Поїздки за кордон не завжди виправдовують себе. Базу потрібно будувати в Україні. При тому, що платформа є, фундамент готовий. Є база з реабілітації, протезування. Звісно, з урахуванням закордонного досвіду й технологій. Це - найкращий підхід. Якщо швидко зрозуміємо та реалізуємо це, то пораненим, які втратили кінцівки, жити стане значно легше. 90 відсотків тих, хто пройшли через лікарню Мечникова, як би ми не старалися, стали інвалідами. Не можна сказати, що без однієї легені, руки чи ноги, або з розбитим кишечником людина житиме й працюватиме так само, як і здорова. Це - неможливо.

Щодня. Вони приходять із пістолетами й ножами до нас. Сплять із ними під подушкою. Ми до такого звикли. До мене в кабінет, до Юрія Юрійовича (Юрій Скребець - заступник головного лікаря. - Gazeta.ua) групою заходили. Одні хочуть одужати якнайскоріше та повернутися на фронт. Другі просять більш комфортні умови. Треті хочуть за кордон. Це - результат психологічного зриву. Людина перестає адекватно оцінювати ситуацію, не бачить себе з боку.

Людину з такою психологічною травмою неможливо вилікувати за один раз. Одужання приходить із налагодженою терапією. Вона може тривати кілька років, а то й усе життя. Нещодавно поступила 22-річна дівчина. Потрапила під бомбардування. У неї нервовий зрив. Цей жах буде з нею до кінця життя. Один боєць бачив, як у товариша відлетіли ноги. Від них залишилася частина черевиків і шнурки. Він теж не зможе забути про це.

Їх починають створювати. Тут, при госпіталі вже є. Але це - лише початок великої програми. Бо людям, які пройшли війну та пропустили її через себе, необхідна багаторічна, а то й пожиттєва допомога.

Такі центри мають бути по всій країні.

Так. Їх лікували так само, як і всіх. Єдине - вони були під конвоєм.

Себе оцінювати складно. Це краще видно з боку. А колектив став дружніший, відповідальніший. Працюємо без вихідних і свят. Відпустки чимало лікарів проводять на лінії фронту.

Якщо скажу добре, то вони, мабуть, образяться. Склалися обставини, що маємо працювати саме так. Мені вдалося на тиждень поїхати на конгрес у Канаду. Три роки запрошували, не міг відмовити. Тамтешні українці аплодували 20 хвилин. Було незручно за таку увагу.

Потрібна система, яка безкоштовно надаватиме допомогу українцям. Але складно прогнозувати, що буде. Якщо все відбуватиметься цивілізовано й реформа за собою потягне хороше фінансування - все має бути добре. Та може пройти і як ремонт у квартирі. Коли в одних вистачає грошей поламати, а в інших не хватає, щоб побудувати. Цього боюся найбільше.

Дуже треба. Особливо це важливо для нас, як для прикордонної зони. Ми спрацювали з такою кількістю тяжких і екстрених випадків, бо були підготовлені до такого. Не можна допустити, щоб під час реформи зруйнували такі центри, як наш.

На жаль, із наших - також. Потрібні дотації у вигляді заробітних плат, премій. Інакше люди залишатимуть лікарні - через матеріальні причини.

Один із основних.

Деякі наші лікарі влаштувалися в Чехії, Польщі. Заробляють від 1200 доларів.

Найголовніше - щоб лікар у суспільстві мав великий попит. Він повинен заробляти не менш як висококласний спеціаліст IT-галузі чи менеджер на підприємстві. Тоді лікар поважатиме себе. І його поважатимуть.

Багато хлопців, які до нас потрапляють, не мають близьких. До них ніхто не приїжджає. А люди читають пости і приходять. Інколи приїжджають громадські чи благодійні організації. Щось передають пораненим. Увага допомагає їм одужувати. Ви бачили фото, де хлопець із відірваною рукою та численними пораненнями усміхається? Бо до нього хтось прийшов провідати. Це допомагає психологічно.

Жителі Дніпра змінилися відчутно. Якби ще три роки тому сказали, що по кілька сотень людей приходитимуть здавати кров, я не повірив би. Вони хочуть щось дати для перемоги.

Звісно. Це - найжахливіше відчуття, яке є сьогодні. Коли до чогось звикаєш і думаєш, що так і має бути.

Наприклад, ніхто не реагує, коли їдуть "швидкі".

Є гарний приклад: Дім інвалідів у Парижі. Він розташований у центрі міста, біля Ейфелевої вежі на Марсовому полі. Кожна людина, яка захищає свою батьківщину, варта достойного майбутнього. Маємо створити умови, щоб усі колишні бійці почували себе частиною суспільства та жили гідно.

Я про це не думав.