У наших політичних дискусіях є кілька загальних місць, стереотипів і банальностей, які від безугавного повторювання вже давно стали ніби беззаперечними і "само-собою-зрозумілими" істинами. Тобто полемізувати з ними - все одно, що ставити під сумнів "2х2=4" абощо.
Тож, скажімо, статтею під заголовком "Чи може Україна успішно розвиватися без геополітичної інтеграції?" (А.Умланд, Українська правда, 26.01.2012 р.) можна запросто злегковажити, оскільки відповідь на це сакраментальне питання (хіба що означення "геополітична" на місці звичного "європейська" змушує нас здивовано підняти брови!) відома заздалегідь. Повторивши ритуальні формули ("проблема України, що вона знаходиться на межі двох просторів", "горезвісний сценарій розколу країни... декілька останніх років став більш реалістичнішим... Схід залюбки приєднається до Євразійського союзу, а Захід країни буде протестувати й залишиться один чи вирішить інтегруватись до ЄС", "Україні потрібно визначитись. "Багатовекторну" політику можуть дозволити великі країни світу, як Китай чи США, але Україна не має для цього схожої ресурсної бази" тощо), автор невблаганно підводить нас до висновку: "Очевидний шлях і геополітичний вибір – це наближення й у кінцевому підсумку вступ до Європейського союзу… Україна має стати членом НАТО, щоб вирішити свою проблему безпеки…"
Поки політологи-колумністи з упертістю Сізіфа продовжують тягнути вгору важезний камінь банальностей і "самоочевидних" істин, а Тарасюк з Немирею гасають по європах, виборюючи для нас якусь міфічну, тільки їм зрозумілу євроінтеграцію, мимохідь паплюжачи чинну українську владу в очах тамтешніх політиків та обивателів, і в Україні, і навколо неї відбуваються події, які на очах змінюють політичну реальність Європи до невпізнання. Ці зміни знецінюють згадані стереотипи і банальні істини, роблять цілковито невизначеним ще донедавна, здавалося б, такий очевидний та зрозумілий "шлях і геополітичний вибір України".
Збанкрутілі чи напівзбанкрутілі країни, охоплені масштабними вуличними заворушеннями і протестами міста, держави, керівництво яких нахабно порушує демократичні норми і стандарти, країни, де ухвалюються конституції, що містять відверто недемократичні й дискримінаційні положення, - і це все не якась там апокаліптична "страшилка", це все на Заході, в Євросоюзі, там, куди ми так довго й вперто інтегрувались і куди нас все ще зобов'язує інтегруватися закон.
Наростання невдоволення владою, небачені протягом останнього десятиліття вуличні протести, очевидна розгубленість колись такої впевненої в собі влади, реальна перспектива тотальної дестабілізації і дезінтеграції – і це все на нашому Сході, в Росії, куди нас настирливо і поки що безуспішно хочуть інтегрувати.
Втім політологам-колумністам, схоже, не дано вибратися з теплої євроінтеграційної купелі, щоб нарешті помітити усі ці тектонічні зрушення і зсуви на європейському континенті. Вони знай тупо бубонять старі й зужиті мантри: "На жаль, Німеччина й Франція більш скептично відносяться до євроінтеграції України. У цих країнах бачать, що в Україні є серйозні проблеми: це недемократична й відстала країна. Вони досить обтяжені переварюванням нових країн-членів Євросоюзу. Додайте вплив бажання Туреччини приєднатись до ЄС. Поки в Європі не вирішать питання з Туреччиною – питання євроінтеграції України також буде відкритим".
Якщо Україна "недемократична й відстала", то які ж тоді усі ті країни-члени ЄС, яких "переварюють" німці й французи?! Та й у самих німців і французів проблем "з травленням" хоч відбавляй! А якби їм іще таку ж ціну на російський газ, яку нині вимушена платити Україна?! Якої б вони заспівали тоді?!
Проте Туреччина – випадок особливий. З турками ми, подобається це комусь чи ні, сьогодні опинилися в одному човні. Ще зовсім недавно багато хто з євроромантиків на таку заяву лише істерично затупав би ногами і брутально вилаявся б. Адже не пов'язувати Україну і Туреччину в євроінтеграційному контексті - було у нас ледве не категоричним імперативом. Наївні, ми гадали, що таке поєднання віддаляє нас від омріяного членства в ЄС! Нині – все інакше. Нині бути з Туреччиною в одному човні почесно і комфортно. Те, як турки змусили себе поважати сильних світу цього, те, як вони сьогодні гідно, незважаючи на жодні авторитети, обстоюють свої інтереси і свою правду, заслуговує на усіляку повагу і щире захоплення.
Туркам, попри всі їхні проблеми, по-доброму заздриш. Цілковита невизначеність з перспективою євроінтеграції, Кіпр, Сирія, курди, "арабська весна", Ізраїль, геноцид вірмен, арешти вищих військових чинів і т.д… І, незважаючи на все це, Туреччина нині – одна з найбільш динамічних і швидко прогресуючих країн. Її претензії на те, щоб бути самодостатнім центром сили, лідером арабського світу виглядають цілком обґрунтовано і переконливо.
Питається, що є у турків таке, чого немає у нас? Географічне положення? Тут - цілковита рівність. Історія? У нас вона не менш славна і древня. Безпека? У нас значно безпечніше і комфортніше. Економічний потенціал? У нас він мабуть все-таки більший. Освіченість населення? Тут ми поза конкуренцією. Тоді що?
Відповідь, очевидно, лежить в площині етики і моралі. У нас є один феномен, якого немає в Туреччині і, здається, в жодній європейській країні. Йдеться про політиків, які свято переконані, що вирішення найгостріших внутрішніх проблем слід шукати зовні. Політиків, які гадають, що в ПАРЄ, Європарламенті, Держдумі чи в кабінетах брюссельських, берлінських, паризьких, московських і т.д. чиновників вони знайдуть управу на свою країну. Політиків, які, мов діти, радіють кожному різкому слову, кожному випадові проти чинної української влади з боку чужинців. Політики, які, збавивши багато років в дипломатії і на керівних урядових посадах, так і не зрозуміли, що шпетити "бандитський режим" де-небудь у Жмеринці і Бердичеві, тобто перед своїми виборцями, і нападати на свою владу в Брюсселі чи Женеві – це не одне і те ж.
Отож, не вперте небажання німців бачити нас в Євросоюзі, не Тимошенко, не ціна на російський газ, не економічні негаразди, не корупція, не відсутність демократичних норм і стандартів, а вони – це сьогодні найбільший безпековий, політичний і моральний виклик України. Держава, де на чільних ролях політики, які не вірять у свій народ, які принижуються перед "америками й росіями", шукаючи у них захисту і порятунку, - така держава немає майбутнього.
Поки тарасюки-немирі, мотивовані своїми комплексами і страхами, ганяють по світу з їхньою ганебною, принизливою і образливою для українців місією, залишається по-доброму заздрити тим країнам і народам, які позбавлені цього лиха. І вірити в мудрість свого народу, який рано чи пізно все розставить на свої місця.
5 
8759
Коментарі
10