"Справи Майдану продавали. Докази знищували" – син Героя Небесної сотні

Тато завжди для мене був більше, ніж тато – найкращим другом, без перебільшення чи применшення. Коли з друзями обговорювали Майдан, нам не подобалося свавілля правоохоронців. Ми думали піти на Майдан. Батько казав: "У тебе є бізнес у Чернівцях, ходи на Майдан тут, а я їду в Київ". 16 лютого я бачив його за столом – у брата на дні народження. Там обговорили, якщо він поїде – то поїдемо разом. Бо Майдан у Чернівцях – далеко не Майдан. 18 числа йому зателефонували побратими й усе. Поїхав, – згадує Юрій. – 19 лютого говорив із ним телефоном, він сказав: "Синку, спочатку здохну я, а потім ти, якщо треба".

Батька поранили 20 лютого. Куля потрапила в таз. Того дня отримав повідомлення, що його поранили. Зв'язку з ним не було. Вдалося добратися до Києва. Хлопці на Майдані розповідали, що з кульовими пораненнями потрапляли тільки в шию, груди й голову. Тобто надії, що він живий, не було. Але мені вдалося з ним поспілкуватися – двічі був у лікарні.

Він був при тямі. Казали, що ризику для його життя немає взагалі. 21 лютого один із лікарів сказав: максимум, що може бути – це втрата ноги. Під час транспортування у Львові медбрати впустили каталку з ним. Думаю, це також лишило свій слід. У Польщі з'ясувалося, що в Україні йому рану просто затампонували. Лікування не було. Забрали в Польщу, бо казали, там краще. Вийшло як вийшло. У Жешуві й дорогою туди з ним була мама.

У висновку про смерть написали, що тромб. Навіть не вказали, що внаслідок поранення. Зараз багато родин із таким стикається.

Є ризик засумніватися, що він загинув унаслідок участі в Революції гідності. У медичних закладах ішла повна протидія. Тому що люди, які сиділи 20 лютого в кабінетах, і після цього довго там були.

Медициною. У кожного члена родини Героїв Небесної сотні залишився болючий слід, травма. Батько одного з Героїв був здоровою людиною, а за кілька років помер від раку. Онкологій серед батьків багато саме через нерви. Брат вирішив стати лікарем. Він тепер хірург-травматолог. Зараз працює в Чернівецькій міській лікарні.

Нашу ГО заснували на День Незалежності 2014-го. Створювали її в умовах недовіри до всіх навколо. Ми зрозуміли, що нам, людям, які відчувають той самий біль, треба об'єднатися. Щоб тодішній несформованій владі та правоохоронним органам допомогти в розслідуванні. І щоб зробити все можливе, щоб пам'ять про Героїв Небесної сотні жила у віках. А зараз бачимо спроби того ж Андрія Портнова чи Олени Лукаш (Портнов - колишній заступник голови Адміністрації президента Януковича. Лукаш - ексміністр юстиції в уряді Януковича-Азарова. - Gazeta.ua) переконати людей, що це не Революція гідності, а переворот.
Наша громадська організація займається комунікацією з владою. Працюємо з Мінкультури щодо меморіалізації. Із Міністерством у справах ветеранів. Завдяки ним та Інституту нацпам'яті на восьмому році нарешті маємо централізований церемоніал вшанування Героїв Небесної сотні, який відбуватиметься у всій Україні за єдиним стандартом.
З 2019-го почали взаємодіяти з парламентом. У нас уже визнана постанова, що Революція гідності – це історична подія. Торік пішов законопроєкт про доповнення до Кримінального кодексу в рамках заочного засудження. Є ще багато питань, але громадськість за вісім років зробила багато.

Їх чимало. Медичних теж. На жаль, наша кількість зменшується. Матері й батьки сильно похилого віку. Є ситуація, із матір'ю одного з перших Героїв Небесної сотні Романа Сеника. Жінка – інвалід першої групи. За законом, із нею мала бути медсестра, доглядальниця. Такого немає.

У нас є закриті сторінки у Facebook, де викладаємо інформацію. Якщо потрібні якісь зміни, то збираємо збори - щоб як мінімум 60 відсотків голосів було для ухвалення консолідованого рішення.
В організації я з першого дня. У мене було бажання помститися і знайти спільників-месників. Але я встиг повоювати. На війні зрозумів, що забрати людське життя не так важко, а результату із цього мінімум. І треба бути цивілізованішими, рухатися політичним шляхом. Зараз пробуємо це зробити.

Одразу, як з'явилася інформація, що війна почалася. Питання йти чи не йти на війну – не стояло зовсім. Воно було в тому, як обійти маму. Першого разц як виїжджав, сказав їй за дві години до виїзду. На ранок ми були на Сході, а ближче до сутінок мене забрали назад. Мама як дружина Героя України зробила все можливе, щоб мене повернути. Наступного разу мама тільки через пів року дізналася, що я воював.

Прокуратура щороку зустрічається з родинами, робить велику пресконференцію, доповідає, що зробили. До 2019-го робили брифінги, де казали, як усе погано чи добре, ніколи не розповідали, що нам треба. Зараз розслідування триває. У нас відбуваються щомісячні зустрічі. На них можемо ставити питання офісу генпрокурора й ДБР, на них дають відповіді. Є контроль громадськості. Наша ініціатива не дала зробити, те що департаменти, які займаються розслідуваннями, стануть ручними Портнова чи Лукаш. Це зрушення і результат. Про терміни, коли буде покарання, нам не говорять. Суди тривають довго. Адвокати злочинців використовують усі можливості, щоб затягнути процес. Були й напади на нас, щоб ми негайно підтримали побудову меморіального комплексу Героїв Небесної сотні. Але це повністю знищує всю доказову базу, яка є на місці. Це дозволяє будь-якому адвокату сказати, що він сумнівається в одному слідчому експерименті, прокуратуру зобов'яжуть знову його провести. А там вже буде липова алея. Ці питання кричущі. Неодноразово їх порушували на зустрічі з офісом генпрокурора. На жаль, від Музею Революції гідності є багато листів про зняття арешту до ГПУ, Київради. Наше завдання – не дати можливість спаплюжити пам'ять.

У мене є відповідь на питання "Чи будуть вони покарані?" Будуть. Коли? Хотілося б, щоб завтра всі сиділи. Але я прекрасно розумію, що цей процес тривалий. Маємо приклад країн Балтії, де розслідування таких злочинів тривало майже 30 років. Я розумію, що мої діти, яких у мене ще немає, можуть побачити досягнення цієї справедливості. Але робимо правильні кроки, щоб справедливість настала. Ми бачимо результати вже. У мене за ці роки на одну іноземну мову стало більше. Це російська. І результатів у нас багато – вони складають картину, що Україна є українською. І за це треба дякувати нашим героям, рідним, Героям Небесної сотні.

За КПК, якщо в людини є три адвокати, вони мають безліч можливостей затягувати справу. Якщо один із адвокатів не з'явився – засідання можна переносити. Якщо один із них задіяний в іншому засіданні – його можна переносити. Одне таке засідання на початковій стадії триває вже п'ять із половиною років і не дійшло до розгляду по суті. Плюс це не дасть можливості нікому казати, що прокурор поганий чи адвокат поганий. Є чіткі рамки КПК, за якими вони працюють. Якщо його змінити, то це допоможе не тільки справам Майдану, а й героям Небесної сотні втілити їхню мрію – верховенство права.

Прокуратура визнала потерпілим 2015 року. А в суді – 2020-го. Перший допит був у грудні 2020 року. Питання до слідства є. Я не знаю, чому ми в такій ситуації, але точно знаю, що хтось щось недопрацював. І зараз ми робимо те, що мав хтось зробити вісім років тому. Зараз щось робиться незважаючи на те, що всі кажуть: ця влада не наша.

У суспільства є запит на вироки й нерозуміння того, що відбувається. У нас є управління розслідувань справ Майдану в ДБР, яке працює, не покладаючи рук. Є департамент спецрозслідувань в офісі генпрокурора. І вони теж працюють. На брифінгу їх питають, чому нема результатів за вісім років. Але вони не займаються цим вісім років. В українців є запит на справедливість, а як цього досягнути – не знають. Треба знати, що відбувається. Чому прокурор не може бігати залою суду із шашкою? Не всі це розуміють.

Зустрічалися, коли була виконувачкою обов'язків керівника ДБР. А справи розслідують не генпрокурори. Попередній генпрокурор працював, а справи Майдану продавалися незрозуміло куди. До 2019 року до роботи прокурорів було більше питань, ніж зараз.

 

Ті речі, які він міг зробити, він не зробив. У мене є питання до роботи прокуратури за його період керівництва. Мене допитали 2020 року. Я спілкувався з батьком. Він передавав інформацію. Я думаю, що вона набагато важливіша, ніж хто в якій куртці був.
Зараз розслідування рухається швидше. Є системність і порядок.

Вірю. Для мене Революція гідності завершиться, коли буде верховенство права. За це боровся мій батько.

У 2015-2017 роках на Інститутській на Алеї Героїв Небесної сотні зникали сітілайти, які мали сліди потрапляння куль. В доказовій базі їх вже нема. Недавно була аварія на Алеї Героїв. Людина заїхала в стовп, на якому є сліди влучання куль. Музей Революції гідності хотів віддати це прокуратурі, прокуратура хотіла віддати Музею. Я звернувся до них – це ж місце злочину, як так можна? То ви хочете, щоб ми це зберегли це? Звісно, хочу. Приїхала експертна група. Зробили реставрацію. Під тим самим кутом поставили стовп. Це про що свідчить? До цього моменту не було такого запиту. У прокуратури було трошки інше бачення. От і відповідь. Так знайшлося б ще 100 машин і все б позносили і не було б там жодних доказів. Ще б грейдер з опущеним ковшем проїхав і знищив усі докази. Це ж не випадковість. Це роблять системно. Якщо подивитися на вандальні акти щодо місця злочину, то вони відбуваються постійно під якісь дати. На превеликий жаль, раніше траплялися частіше.
Відповідальний за ту ділянку Музей революції гідності. Ми неодноразово зверталися до МВС, щоб встановили там камери відеонагляду. Вдалося лише добитися, що дали патрульну машину, яка припинила там ганебне паркування. Титанічна робота була з ініціативою "Захисти Інститутську".

Я спілкуюся з родинами й бачу цю проблему – невизнання. У нас є посвідчення сірого кольору. Його не сприймають ніде. Пільг на лікування немає. Зараз ми працюємо з Міністерством у справах ветеранів, щоб Верховна Рада змінили деякі положення законодавства. У мене посвідчення "Учасник бойових дій". Сірого немає. А з УБД мав ситуацію. Перед Великоднем їхали з хлопцям. Передостанній автобус нас шістьох відмовився брати. Хоча ми мали квитки. Він набрав людей по Бла–бла–кару. Усе можна можна вирішити. Для цього наша організація і створена. Перед нами поки що відчиняються двері. Можемо добитися справедливості не тільки щодо наших рідних, а взагалі. Сподіваюся, що мені вдасться реалізувати почате.

Був на Грушевського, коли 2014-го Юлію Володимирівну привезли на Майдан. Тоді комусь дав коментар, що ми стояли не за Тимошенко. Те саме їй повторив, як приїздила до студентів у Чернівці. Взяти участь у виборах запропонував місцевий активіст. Так сталося, що раніше врятував йому життя. Погодився, бо подумав, що так зможу більше допомагати людям. Але згодом відмовився. 2019 року мені пропонували йти у Верховну Раду в одну із шикарних фракцій. Сказав, що говоритиму правду. Якщо ваша позиція не збігатиметься з моєю, чи можна так? Переговори вони не продовжили. Не хочу цим займатися.