Резолюція Європарламенту щодо ситуації в Україні підлила олії у вогонь й без того найгостріших політичних дискусій, які будь-коли знала незалежна Україна.
Зважаючи на зроблені за кілька днів до голосування в Європарламенті "інформаційні витоки", які давали доволі вичерпне уявлення про те, що на нас чекає, реакція з боку українського політикуму на цей документ у принципі є прогнозованою.
Вітчизняне Міністерство закордонних справ одразу привітало резолюцію, особливо відзначивши чітко зафіксоване у ній визнання європейської перспективи України та посилання у цьому контексті на статтю 49 Лісабонського договору щодо права кожної європейської країни подати заявку на вступ в ЄС.
Власне, це те, чого українська сторона так довго і наполегливо домагалася на переговорах із ЄС. І це те, через що керівники України та ЄС не змогли зустрітися в Брюсселі 20 жовтня. Адже Єврокомісія відмовлялася і досі відмовляється внести цю формулу, так чітко виписану Європарламентом, до Угоди про асоціацію. Тож позитивна реакція з боку українського зовнішньополітичного відомства є цілком зрозумілою і виправданою.
Так само зрозумілими є і жорсткі оцінки з провладного політичного табору тих положень резолюції, які українські дипломати обтічно називають "критичними елементами". Якщо МЗС обіцяє взяти їх до уваги і врахувати "у процесі реалізації проголошених президентом України системних реформ", то провладні політики категорично і безапеляційно заявляють, що рекомендації Європарламенту, які по суті передбачають втручання виконавчої і законодавчої влади у судові процеси в Україні, є неприпустимими. У підтексті легко вичитати – так само як неприпустимим є будь-які втручання зовнішніх чинників у внутрішні справи суверенної держави.
Що ж до опозиції, то вона устами всюдисущого Г.Немирі оцінила резолюцію як "останнє попередження президенту В.Януковичу та його режиму щодо всієї і повної відповідальності за той вибір, який вони мусять зробити: вибір між європейською інтеграцією та ізоляцією".
І, звісно, над усіма цими оцінками і коментарями незримо витає дух Юлії Тимошенко. Судовий процес у її справі є, без перебільшення, найсерйознішим викликом Української держави за двадцять років її незалежності. Сьогодні, схоже, це єдине твердження, під яким готові підписатися всі: і влада, і опозиція, і незалежні експерти. Резолюція Європарламенту – ще один вагомий доказ справедливості цього твердження, його, так би мовити, аксіоматичного характеру.
Проте значно менш очевидною і, як на мене, незрівнянно більш важливою з погляду наших національних інтересів є інша теза: справа Тимошенко – шанс для остаточного утвердження України в якості незалежної і суверенної держави на політичній карті світу.
Сьогодні, отже, можна з легким серцем перефразувати Вольтера: якби суду у справі Тимошенко не було, то його варто було б вигадати!
Ті безпрецедентні виклики для України, які породив цей, мабуть, найвідоміший судовий процес у всесвітньому масштабі, лежать на поверхні. Якщо не весь, то принаймні "весь цивілізований світ" (плюс Росія) прямо і відкрито засудив вирок українського суду у першій інстанції.
Привид міжнародної ізоляції, якого так натхненно і невтомно викликає Г.Немиря, навис над Києвом і його обриси з кожним днем стають дедалі виразніші. А це вже не жарти! За цим привидом посуне сонмище інших: скорочення інвестицій, згортання співпраці з міжнародними фінансовими інститутами, санкції, перепони для вітчизняного бізнесу, різке погіршення справ у соціальній сфері, зрив започаткованих реформ, внутрішньополітична турбулентність на тлі виборчого процесу і глобальної економічної та фінансової кризи і т.д.
Питається: де підстави для оптимізму, у чому ж шанс, і як може зараз ця величезна морока прислужитися для української державності? Щоб відповісти на це, думається, аж ніяк не риторичне питання, нам конче треба спробувати здійнятись понад повноводою і каламутною рікою, назва якій політична доцільність. Ба більше, злетіти треба навіть вище за ті чорні грозові хмари, у яких нині витає дух Тимошенко. Туди, де ясно і чітко мерехтить зоряне небо державних інтересів України.
Перше, що впадає у вічі з тієї захмарної висоти, це – монолітна постать президента України. І, певна річ, не тому, що в кремезності й імпозантності в українському політикумі з нею може дорівнятися хіба що постать Віталія Кличка. Цілковиту рацію має Г.Немиря: нині на президентові вся повнота відповідальності за долю держави.
Наразі президент зайняв чітку позицію щодо справи Тимошенко і неухильно й бездоганно її дотримується. Чого це йому коштує, можна лише здогадуватись. Проте вже сьогодні зрозуміло, що витримати той шалений зовнішній і внутрішній тиск, який на нього чиниться, можна лише за однієї умови: треба піднятися над злободенною політичною боротьбою на висоту державницької місії. Поглянувши з тієї висоти, побачимо кілька ясних як Божий день проблем, щоб вирішити які Україна має продемонструвати максимальну консолідацію, дієвість і життєстійкість своєї державності. У свою чергу, ця державність нині залежить по суті від двох цін: ціни на російський природний газ і ціни європейської інтеграції України. Як і все в нинішньому глобалізованому світі, ці дві теми міцно переплетені між собою: почнеш про газ – закінчиш європейською інтеграцією, і навпаки. Суд над Тимошенко і реакція на нього з боку Брюсселя, Вашингтона і Москви підтвердили це вельми наочно.
Ціна євроінтеграції сьогодні залежить від того, як буде вирішено проблему вже згаданого визнання з боку ЄС європейської перспективи України. Як ця проблема виглядає, якщо на неї дивитися з погляду каламутної політичної доцільності? Є елітний клуб високорозвинених і високоцивілізованих європейських держав, Україна вже багато років стукається у двері цього клубу, звідти час від часу виходять хтось із його членів і каже: у вас не гаразд із демократією, та й рівень життя у вас не той! Зробіть те і те, а там подивимось. А ми у відповідь: ми ж не просимося негайно увійти, ви тільки не закривайте двері перед нашим носом, тримайте їх завжди відкритими, щоб у нас був стимул. Такий ось діалог. І триває він уже понад десятиліття. Скільки міфів накопичилося за цей час, скільки реальних інтересів ми "здали" під супровід цієї нехитрої і нудної, як осіння мжичка, мелодійки, замовленої явно не нами? Хто зна...
Не бракує в Україні, звісно, і тих, хто каже: а на біса нам цей ЄС здався?! Не пускають нас туди – і не треба, й без цих зарозумілих "європейців" обійдемось. Хіба що нехай нам дозволять їздити туди без віз, тримати гроші в їхніх банках і більш-менш вільно торгувати. До того ж у них й без нас он все тріщить і валиться.
І ось на цьому тлі зринає судовий процес над Тимошенко і, як рентген, висвітлює авгієві стайні наших відносин з Брюсселем. Сторона ЄС звично почала було вимагати, картати, таврувати і пресувати Київ, мовляв, або ви негайно випускаєте Тимошенко з ув'язнення, або не бачити вам угоди про асоціацію як своїх вух і т.д. Ультиматуми, тиск, шантаж. Причому абсолютно не переймаючись елементарними правилами пристойності, прийнятими у відносинах між суверенними державами.
І що ж президент України? А президент спокійно, стисло і чітко висловив позицію, послідовно дотримуючись якої корабель Української держави має шанс вийти з нинішнього шторму цілим і неушкодженим. Він сказав: а) судова справа проти Тимошенко була започаткована попередньою владою, б) у мене, як президента, немає повноважень ні скасувати її, ні впливати на її перебіг, в) законодавча база, на якій здійснюється суд, є застарілою і потребує реформування і г) ось мої відповідні законодавчі ініціативи.
Відтак президент звернувся до Брюсселя: а) ми партнери, б) з партнерами розмовляють на рівних, а не мовою ультиматумів, в) без закріплення в угоді про асоціацію визнання європейської перспективи України сама ця угода втрачає будь-який сенс і г) ми готові зачекати доти, поки наші партнери це усвідомлять.
Наслідки такої позиції всім добре відомі. Щоправда, як свідчить резолюція Європарламенту, в підходах Брюсселя вже спостерігаються певні позитивні зрушення. І хоча святкувати перемогу ще явно зарано, не відзначити це ми також не можемо.
Тепер - питання: чи міг В.Янукович поводитися інакше? Наприклад, "задушити" того, хто ухвалив рішення посадити Тимошенко? Чи "нагнути" парламентську більшість, щоб вона декриміналізувала статті, за якими судять колишнього прем'єр-міністра? Чи, може, "підвісити" суддю, щоб він своїми вироками не заважав нам рухатися до ЄС?
А, може, й справді, нащо нам здалася та європейська перспектива? Підпишемо "для галочки" черговий папірець, погаласуємо про "доленосність" й "історичність" моменту і про гучну перемогу української дипломатії, та й по всьому?!
Річ у тім, що, скільки не напружуйся, не знайдеш більш оптимальної і вивіреної лінії поведінки, ніж та, якої сьогодні дотримується президент України. І питання, чи вистачить у нього сил, щоб цю лінію витримати до кінця, - це питання не стільки до самого В.Януковича, скільки до всіх українських політиків, а відтак – до кожного з нас. Бо це не Янукович, це кожен з нас сказав усьому світові: ми нічого і ні про що не просимо, ми пропонуємо взаємовигідну співпрацю, ми доброзичливі і відкриті до діалогу з такими ж доброзичливими і відкритими партнерами. І коли що, ми вміємо за себе постояти.
Це позиція сильної і гідної держави. Ніколи ще ми не розмовляли із світом таким тоном. Без погроз, без образ, без "понтів", без істерик. І, схоже, нас, трохи оговтавшись від шоку, почали чути і розуміти в Брюсселі. Дасть Бог, скоро зрозуміють у Москві. Але найважливіше, щоб ми самі себе зрозуміли і якнайглибше усвідомили, що відбувається. Не від Москви, Брюсселя, Берліна чи Вашингтона залежить позиція президента України, а від кожного українця. Скоро ми підемо на вибори і там все і всіх розсудимо. Суд над Тимошенко висвітлив це з усією очевидністю. І той, хто досі ще не збагнув того, що не у закордонних столицях, як це було раніше, вирішується доля України, ризикує опинитися серед безнадійних політичних невдах і аутсайдерів.
Українці, наприклад, згадають про те, як чинний прем'єр-міністр України, виступаючи в ефірі радіостанції сусідньої держави, переконував іноземну аудиторію, що вирок Ю.Тимошенко є справедливим, бо, мовляв, інакше була б інша реакція з боку українського населення. Завтра нам з Брюсселя чи Москви скажуть: ага, бачите, хіба це не прямий політичний тиск з боку виконавчої влади на апеляційний суд?! І хоч якими вправними не були б українські дипломати, вони не зможуть відбілитися від цих претензій.
Українці згадають і про те, як досвідчений боксер і політик-початківець задоволено розповідав, як він, користуючись своєю всесвітньою популярністю, переконував закордонних політиків якнайскоріше запровадити санкції проти політиків українських.
Скажімо, нещодавно президент США Б.Обама ухвалив рішення про виведення американських військ з Іраку. Ох, і дістається ж йому на горіхи від політичних опонентів! У чому його тільки не звинувачують: у нехтуванні національними інтересами, у зраді пам'яті про тисячі загиблих американських солдат і т.д. Словом, звинувачення такі, що нинішня критика В.Януковича з боку української опозиції на їхньому тлі видасться колисковою пісенькою. Однак, нехай би хоч один серйозний американський політик поїхав кудись за кордон і сказав про свого президента хоч одне "криве" слово! Дзуськи! Він би одразу перестав бути американським політиком, а то й простим американцем...
Українці згадають про те, як Г.Немиря гасав по закордонах, змагаючись за підтримку тамтешніх політиків у протистоянні з українським президентом... Словом, про все згадають українці, все оцінять праведним судом.
Можна безкінечно довго нанизувати приклади того, як найменший відступ від зваженої і чіткої лінії президента нині обертається серйозними втратами для Української держави. Постійне апелювання до закордону, який повинен нас розсудити, заклики до президента виявити "сильну руку" і звинувачення його ж в авторитаризмі, вимоги втрутитися в перебіг судового процесу над Тимошенко і не втручатися, вступати в Митний союз і не розвертати зовнішньополітичний курс на сто вісімдесят, - немає кінця цим взаємовиключним і гострим закликам, порадам, просьбам, претензіям, "наїздам" і наскокам. Тяжко встояти під такою лавиною. Але президент немає права впасти. Надто багато нині на кону. Надто великою буде ціна цього падіння.
Попри весь драматизм ситуації, зумовленої судом над Тимошенко, ми, українці, маємо історичний шанс остаточно утвердити Україну як державу. І у нас немає права ним не скористатися.
3 
8759
Коментарі
18