Україні допомагатимуть тою мірою, якою вона на те заслуговуватиме

Захід складається не лише з путінських корисних ідіотів, але вагому підтримку слід заслужити

"Вашинґтон, - недипломатично заявив він, - дозволив нам спекатись одного сучого сина, але змусив натомість впустити іншого, такого самого, або й ще паскуднішого. Ми виграли низку боїв, але не війну за мир. Перед нами ще довга й важка дорога. І хай нам тепер допомагає усемогутній Бог вижити в одному світі зі Сталіним та його нещадними горлорізами. На жаль, декотрі наші лідери виявилися жалюгідними дурнями, без найменшого уявлення про російську історію. І як тепер Сталіну не реготати з них, засідаючи з ними на всіх отих театралізованих конференціях?!"

Ці дві цитати 75-річної давності показують, що і тоді на Заході не бракувало "корисних ідіотів", готових догледіти відблиски "цивілізації і свободи" в зміїних очах кремлівських диктаторів. Але й не бракувало чесних і мужніх людей, готових не тільки бачити реальну істоту речей, а й називати їх відповідними іменами.

Сьогодні ми знову бачимо кавалькаду західних лідерів, готових їхати до Москви на так звані урочистості з нагоди спільної перемоги над Гітлером - президент Франції ще перед пандемією зголосився бути першим у черзі. Але бачимо й чесних та відповідальних політиків, які розуміють суть путінського режиму і не бажають леґітимізувати його бандитську сутність своєю присутністю.

Що рухає "розумійниками Путіна" (Putinversteher) із різних країн, спонукаючи їх, усупереч здоровому глузду і доступній їм інформації, моральним засадам і численним пересторогам, вибиратись до "нещадного горлоріза" на принизливу підтанцьовку в пропагандистському шоу? Може, вони не вірять, що цей малесенький супермен із завзяттям серійного вбивці підривав житлові будинки з власними громадянами, здійснював геноцид у Чечні і знищував тих, хто намагався (як Анна Політковська) його розслідувати, окуповував Грузію й Україну, збивав пасажирський літак, відстрілював та отруював своїх опонентів - і в Росії, і за кордоном, - та проробляв безліч інших речей, яких вистачило б і на десяток диктаторів, щоб зробити їх міжнародними паріями?

Чи, може, тут просто діють сумнозвісні "російські гроші" - і в прямому сенсі, у вигляді підкупу впливових політиків, журналістів і навіть цілих партій, і в опосередкованому - у вигляді щедрих концесій на природні ресурси та привабливих торговельних угод, про які ще 100 років тому британський прем'єр Ллойд-Джордж висловився зі щирою прямотою правдивого джентльмена: "Ми готові торгувати з ким завгодно, хоч би і з канібалами"? А може, політики справді готові обійматися з "горлорізами" заради якихось вищих, незрозумілих нам інтересів? Заради, наприклад, як вони кажуть, спільного тиску на Північну Корею, на Іран, на талібан, на терористів, - дарма що ніхто з цих дрібних горлорізів на роль новочасного Гітлера не тягне і широкої антигітлерівської коаліції - на відміну від горлоріза кремлівського - не потребує.

Одне пояснення насправді не виключає друге, тому що цинічний меркантилізм може залюбки поєднуватися з цинічною геополітикою, а любов до грошей і влади - зі щирою вірою у природність і справедливість світу, поділеного на "сфери впливу". Саме ця логіка стояла за ялтинськими домовленостями 1945 року, які віддавали всю Східну Європу на поталу Сталіну. І цю саму логіку нав'язує нині західним лідерам Кремль, закликаючи їх до створення "нової безпекової архітектури" в Європі, суттю якої є визнання "легітимних привілейованих інтересів Росії у ближньому зарубіжжі".

Україна має чималий досвід подібних домовленостей за її спиною - починаючи від часів УНР та ЗУНР і, звичайно ж, трагедії Голодомору, впритул непоміченої західними політиками, хоч вони й добре про неї знали.

"Ми маємо певну інформацію про голодні умови на півдні Росії, подібну до тієї, що з'являється в пресі, - писали в таємній доповідній записці чиновники британського Міністерства закордонних справ. - А проте ми не хотіли б робити її публічною, тому що радянський уряд прогнівається і наші стосунки з ним погіршаться".

 

"Захід має до вибору 2 можливості, - писав 2008 року після російського аншлюсу Абхазії та Південної Осетії оглядач впливової газети Asia Times, - креслити лінії на піску довкола безнадійної України чи проміняти її росіянам на щось істотніше. Моя пропозиція проста: допомога Росії у боротьбі з розповсюдженням ядерної зброї та з тероризмом на Близькому Сході незрівнянно важливіша, ніж сумнівна українська самостійність. Захід мусить зробити усе можливе, вдаючи, ніби ніякої Помаранчевої революції ніколи й не було, аби забезпечити собі підтримку Росії у питанні денуклеаризації Ірану, як і щодо енергетичної безпеки, в обмін за розуміння життєвих потреб Росії у Ближньому зарубіжжі".

Треба визнати, що Україна й сама дає певні підстави для такого зневажливого трактування - і своєю непослідовною зовнішньою політикою, і хаотичною внутрішньою, і все ще розмитою та аморфною національною ідентичністю, яка й по 6 роках війни велить половині населення декларувати прихильне ставлення до Росії і росіян. Звичайно, перед війною ця сліпа любов жертви до свого ґвалтівника була ще сильнішою, тоді ледь не 90% декларували цю свою патологічну "приязнь". До війни майже половина українців погоджувалася з улюбленою путінською тезою про те, що українці і росіяни - це майже один народ. Сьогодні з цим погоджується лише четвертина. У масштабах країни - це 10 млн населення, чимала електоральна база для різноманітних кремлівських проектів. А в умовах війни - і для ймовірних колаборантів та перекинчиків.

Опубліковане до 75-річчя перемоги над гітлерівською Німеччиною соціологічне дослідження показує, що й сьогодні понад половина опитаних дотримується радянської інтерпретації, що День Перемоги – "це передусім відзначення перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні". І лише 32% розуміють цю дату як "день відзначення перемоги антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні та внеску у неї українського народу". Совєтські стереотипи і мовні кліше відмирають поволі, а все ж деякі позитивні зміни доволі помітні.

Сьогодні лише відверто "ватні" видання послуговуються сталінським терміном "Велика Вітчизняна війна", тимчасом як загальновживаним став міжнародно прийнятий термін "Друга світова". Вперше понад половина українців (56%) визнала Радянський Союз співвідповідальним, поряд із гітлерівською Німеччиною, за розв'язання війни, - це чи не найбільша за останні роки поразка "русского мира" і путінської пропаганди в Україні (незгодні з тим твердженням лише 24%). Майже дві третини українців (61%) не хочуть, щоб їхні політики брали участь у Москві у будь-яких урочистостях, лише 21% не бачить нічого лихого в таких спільних із агресором святкуваннях. І навіть у надзвичайно складному питанні про ставлення до Української повстанчої армії (УПА) помітні істотні, хоч і не радикальні зміни: 44% опитаних підтримують офіційне визнання їх борцями за незалежність і лише 22% заперечують. Навіть на півдні та сході негативне ставлення - приблизно третини опитаних - лише незначно переважає над позитивним.

З усіх цих опитувань видно, що засяг "русского мира" в Україні звузився до 10 млн, тобто до 1/4 населення. Хоча, зрозуміло, що міра його присутності в різних головах може бути істотно різною. Кремлівська війна за уми українців, як і за міжнародну громадську думку, триває і точиться на різних полях - не лише мілітарних, диверсійно-шпигунських чи політико-дипломатичних. Для Кремля полем бою із Заходом, а насамперед з Україною як його (поки що) найслабшою ланкою, є все - й історія, й мова, й культура, і спорт, і релігія. Тут придатні всі методи. З погляду "горлорізів" їхня мета виправдовує будь-які засоби. Україна щодня відчуває на собі ці засоби, це "примушування до дружби", у термінах путінського Суркова. І в окопах Донбасу, і в електронних мережах, і в західних столицях, де аж кишить платними кремлівськими агентами й провокаторами та їх добровільними помічниками.

На щастя, Захід - це не тільки вони і не тільки продажні політики, готові їхати хоч до Путіна, хоч до Цзіньпіна, хоч до Кім Чен Ина. Там є й генерали рівня Петона, і політики рівня Бжезінського, і журналісти рівня Ґарета Джонса та Едґара Сноу, котрий ще в січні 1945-го, задовго до сьогоднішніх відважних об'явлень Тімоті Снайдера, писав у впливовому американському щомісячнику Saturday Evening Post: "Уся титанічна боротьба, яку багато хто легкодумно називає "російською славою", була насправді й насамперед під багатьма оглядами війною українською... Жодна інша європейська країна не зазнала більших утрат для своїх міст, своєї економіки, свого населення".

Україна має союзників і симпатиків, і це полегшує протистояння з сусіднім Мордором. Але це накладає також додаткові обов'язки: ми не сміємо розчаровувати тих, хто в нас вірить і хто нас підтримує. Американці мають чудову приказку: "Бог допомагає тим, хто допомагає сам собі". Є й інша мудрість, яка каже, що не можна виграти, не купивши лотерейного квитка.

Ми мусимо заробити тих квитків якомога більше.

×