Операція "Санта-Барбаросса": чому російського вторгнення у січні 2022 року не буде

І ЯК РОЗПІЗНАТИ ЧАС, КОЛИ ВОНО СТАНЕ МОЖЛИВИМ

Почнімо з термінологічних уточнень. Фраза "а то Путін нападе" зусиллями противників минулої влади перетворилася на гідний лише усміху мем. Однак правда полягає в тому, що Путін уже напав – і сталося це вже майже 8 років тому. Тож коли я веду мову про "вторгнення" чи "напад", я маю на увазі саме повномасштабну війну, яка однозначно виходить за рамки поточного воєнного конфлікту на Донбасі.

І якщо у вас немає часу читати всю статтю, а знати висновки хочеться, то ось вони. У січні-лютому 2022 року цілком можливе, але не обов'язкове посилення ескалації на Донбасі у тих масштабах, які мали місце у 2014-2015 роках, а повноцінні зіткнення поза його межами вкрай малореальні. Іншими словами – наступ на Маріуполь може відбутися, а на Харків чи тим паче Одесу – ні. Я вже передбачав у січні 2021 року, що великої війни упродовж року не буде, і виявився правий. Так що можете повірити мені на слово, а можете читати далі.

 

Отже, перейдемо до аргументів. Дискусія між згідними і незгідними з можливістю скорого наступу виглядає так. Дивіться, кажуть незгідні, неповні 100 тисяч росіян – це занадто мало для повномасштабної війни, та й інших ознак розгортання швидкого наступу не видно. Крім того, частина сил явно розгорнута на кордоні з Білоруссю, а не з Україною, тож не факт, що їх треба враховувати.

Ні, заперечують їм опоненти, це ви мислите в раціональних категоріях, а Путін з'їхав з глузду на ґрунті імперіалізму, тож він може встряти у авантюру будь-якої миті, а війська підтягнуться пізніше. От недарма ж у Bild та Washington Post пишуть про наступ 175 тисяч росіян, та ще й стрілочки малюють!

Я не є ані розвідником, ані військовим, тож не можу оцінити достовірність поширюваної інформації про сили ворога. Однак я як історик здатний запропонувати механізм вимірювання можливості вторгнення на основі аналогій.

Отже, для придушення революції в Угорщині 1956 року Радянський Союз задіяв 31,5 тис. військових. Їм допомагали ще 26,5 тис. місцевих солдат і спецслужбовців (західні джерела завищують усіх разом до 75 тисяч людей). Їм протистояли до 50 тисяч повстанців, солдат та нацгвардійців. Всього ж населення Угорщини становило 10 млн осіб.

Придушення Празької весни 1968 року менше підходить, бо там бойових дій майже не було, але все одно проти 235-тисячної чехословацької армії (і ще 100 тисяч мирних протестувальників) Варшавський договір зібрав до 500 тисяч солдат. Загальне населення – трохи менше 10 млн осіб.

Війна в Афганістані 1979-1989 років вимагала постійної присутності 100-120 тисяч радянських військовослужбовців, оцінка чисельності місцевої армії та інших силовиків коливається від 50 до 130 тисяч бійців, всього ж разом із спецгрупами МВС і КГБ та цивільним персоналом – не більше 300 тисяч. Загальна кількість моджахедів оцінюється і у 200, і у 400 тисяч, але одночасно "в полі" воювали 140-175 тисяч. Населення Афганістану на момент початку війни становило 15,5 млн.

Нарешті, для війни у Південній Осетії 2008 року були залучені (беремо лише реально задіяних у зіткненнях) 14 тисяч російських військовослужбовців, 3 тисячі "миротворців", 3 тисячі регулярних проросійських бійців-осетин плюс невідома кількість призваних резервістів та добровольців. Їм протистояли спочатку 12, потім 17 тисяч грузинських солдат з підрозділів збройних сил та МВС. Населення Грузії – 3,7 млн осіб.

Як бачимо, жодна з цих кампаній не починалася без здобуття агресором мінімальної переваги у силах на головному напрямі атаки. І без мобілізації хоча б одного солдата на 100 або менше мешканців ворожої країни (крім Грузії, але вона і не була повністю окупована). В наших Збройних силах – майже 170 тисяч сухопутних і десантних військ + 30-40 тисяч нацгвардійців і ще певна кількість добровольців. Нехай лише половину Україна зможе виставити одночасно в поле проти російських військ. Все одно це означатиме, що Кремлю слід буде зосередити не менш як 150 тисяч солдат – і це тільки для кампанії. Спроба окупації всієї лівобережної України (20 з лишком млн населення) вимагатиме щонайменше 250 тисяч. Додайте до цього резервістів, яких нам мобілізувати значно швидше, ніж росіянам везти від себе, добровільний партизанський рух у ворожому тилу – і ви зрозумієте, що вести війну Росії набагато важче, ніж малювати стрілочки на мапах.

У Росії годяться для наземної війни лише 280 тисяч у сухопутних військах і 45 тисяч десантників (ну ще третину Росгвардії ризикнуть застосувати – ще 100 тисяч). Чи може Росія дозволити собі зосередити від третини до половини своїх бійців в одному місці? Вийти з Центральної Азії? Залишити Кавказ? Оголити кордон з Китаєм? Згорнути угруповання в Калінінграді? Та й взагалі, є небезпідставна думка, що до 20% російської армії існує лише на папері – до такої межі доходить різниця у звітах різних відомств про чисельність ЗС РФ.

А загроза нових санкцій робить будь-яке загострення геть невигідним.

Гаразд, скажете ви, раціональному Путіну війна не потрібна. А якщо він божевільний і нападе на емоціях? У мене і на це є відповідь. Суто за внутрішнім складом Путін – не воєначальник, а чекіст. Ну не надихають його ані Бородіно, ані Курська дуга. Об'єктивно його ідеал – радянські операції 1960-1980-х в Африці і Азії та всякого роду "шпигунські ігри". Подивіться, як розгорталися події 2014 року.

Що анексія Криму, що вторгнення на Донбас починалися з "народних виступів", інспірованих російською агентурою. Севастополю вистачило, а у от у Сімферополі реальний громадянський спротив 26 лютого зірвав цей сценарій. Довелося наступного дня штурмувати урядові будівлі силами спеціального призначення. Якщо і цього виявлялося недостатньо, в хід йшли прямі поставки зброї і "добровольців" (у Слов'янську). І якщо вже й це не допомагало, тоді вводилися цілі підрозділи "відпускників". Але що примітно – як тільки спецоперація з "обурення народних мас" зривалася на самому початку (Харків і Одеса), більше жодних дій Кремль не вчиняв.

До речі, в рамках психології чекістських дій чудово пояснюється феномен "іхтамнєтов". Як має бути відомо кожному школяреві, який дивився радянські фільми, від проваленого агента його рідна контора обов'язково відхрещувалась. Ну а сам розвідник мусив піти в глуху "нєсознанку". Саме тому Путін і Шойгу спочатку так наполегливо твердили, що форму можна було купити у будь-якому магазині – вони заздалегідь готувалися злити справу в разі провалу. І лише після того, як захоплення Криму стало доконаним фактом, маски були скинуті і речі названі своїми іменами – спочатку несміливо ("ми стояли за спиною самооборони"), а потім щиро ("ми все зробили самі"). Ну а оскільки жодного остаточного рішення донбаського питання в Кремлі немає, пісенька про "іхтамнєт" звучатиме знову і знову, які б докази не наводила Україна.

Так що без масштабної провокації і чергових "народних виступів" повномасштабна агресія не почнеться. А лікувати всякі "Бессарабські народні республіки" ми начебто вже навчилися. Отже, уважно спостерігаймо, коли співпадуть у часі накопичення тих самих обіцяних 175 тисяч російських військ на кордоні та великі потрясіння всередині України – тоді й відкриється вікно можливостей для агресії Кремля. До того – це лише серіал під назвою "Санта-Барбаросса".

Ну і наостанок. Великі справи потребують тиші. І як казав Сунь Цзи, якщо ти далеко, вдавай, що близько; якщо близько, вдавай, що далеко. Чим голосніше публічно бряцають зброєю, тим менша вірогідність реальної великої війни.

×