Нещодавно до мене звернулися з питанням: "Якщо я більше не боюся сигналу повітряної тривоги, майже не читаю новин та планую майбутнє – я звик до війни? Виходить, я змирився?" Це не перше запитання щодо адаптації. Часом люди відчувають сором, їм видається, що у такий спосіб вони ніби здалися та прийняли той факт, що найближчим часом житимуть саме в таких умовах. Але це не зовсім так, і соромитись подібного точно не варто.
З власного досвіду можу сказати: якщо в перші місяці повномасштабного вторгнення мене частіше запитували про те, як впоратися зі стресом та тривогою, наважитися на переїзд до іншої країни, позбутися так званого "синдрому відкладеного життя" тощо, то наразі теми інші. Людей знову цікавлять питання особистих стосунків, плани на майбутнє, а з ними й страх за те, що вони ніби звикнули до війни.
Тому пропоную більш детально розібратися, чому "адаптуватися" не дорівнює "звикнути", що відбувається з нашою психікою та організмом на кожному з етапів адаптації та чому ми стали менш емоційними та перестали боятися сигналу повітряної тривоги.
Адаптація як найкращий варіант подолати труднощі
Насамперед важливо розуміти, що війна та її наслідки – стрес для нервової системи, який змушує організм мобілізувати ресурси. Та ми не можемо жити постійно в такому стані. Власне саме для того, щоб привести нас до норми, й існує механізм адаптації. І не варто його плутати зі звиканням.
Основна різниця полягає в тому, що при звиканні людина фактично приймає рішення, що та чи інша подія або умови в яких вона живе, більше не важливі для неї. У такий спосіб їхня значущість знижується. При адаптації значущість події не стає меншою, але разом з тим нервова система виробляє достатню кількість ресурсів для того, щоб впоратися зі стресом.
Якщо на початку весни трагічні події були максимально травматичними для нашої психіки, то зараз вона має ресурс впоратися з ними
У мене є кілька знайомих, які розповідали, що їм навіть соромно за те, що вони більше не відчувають великої скорботи, читаючи новини про втрати чи обстріли. Але це не про байдужість – це якраз і є приклад адаптації. Якщо на початку весни такі події були максимально травматичними для нашої психіки, то зараз вона має ресурс впоратися з ними, для того щоб зберегти психічне та фізичне здоров'я. Власне тому наша реакція на звуки повітряної тривоги зараз зовсім інша – часто ми її навіть ігноруємо.
Ні, я в жодному разі не виправдовую байдуже ставлення до власної безпеки, оскільки в наших силах дотримуватися певних правил. Але і засуджувати себе за біологічні процеси – хибна стратегія.
Від тривоги до стабілізації: фази адаптації
Насправді адаптація може виявитися досить тривалим процесом і не завжди, так би мовити, успішним для нас. На жаль, не всі можуть адаптуватися до нових умов життя. Загалом виділяють наступні фази адаптації:
1. Тривога. Може тривати від кількох годин до кількох діб. На цій стадії відбувається мобілізація захисних сил організму. До мозку надходить сигнал про небезпеку, який активізує частину під назвою – гіпоталамус, яка, по суті, відповідає за готовність організму відреагувати на загрозу.
Найцікавіше, що в цей момент мозок не розрізняє, наскільки дійсно небезпечна ситуація, він реагує так, ніби подразник 100% смертельно небезпечний для нас. Тому скеровує фактично всі ресурси на порятунок.
Я впевнений, що у вас є історія, коли ви через стрес робили речі, які видаються неможливими. Моя знайома в першу добу повномасштабного вторгнення з двома дітьми виїхала за кордон. Зібрала речі, майже добу вистояла в заторах на кордоні та знайшла в іншій країні житло.
І це зважаючи на те, що в стані спокою підготовка до відпочинку за містом займала в неї набагато більше часу. Це і є яскравий приклад того, наскільки наш організм може бути сильним та витривалим в екстремальних ситуаціях. Але такий стан не може тривати довго, оскільки наші ресурси обмежені. Тому після тривоги настає друга фаза – резистентності.
2. Резистентність (опірність). На цьому етапі відбувається сама адаптація, в тому вигляді, в якому ми зазвичай її уявляємо. Наша нервова система розуміє, що на першому етапі ми вистояли, тож ситуація була не настільки вже й критичною. Починається формування потенціалу опору.
На фазі резистентності починається формування потенціалу опору
В організмі відбуваються специфічні психофізіологічні зміни, зокрема, посилюється синтез глюкокортикоїдів. Це впливає на наші когнітивні здібності та емоційність. Ми стаємо більш, так би мовити, войовничо налаштованими. Якщо говорити в контексті війни, то саме на цьому етапі люди почали активно ставати на військовий облік, йти в ТРО, об'єднуватися в групи підтримки тощо.
Стійкість організму до подразників стає вищою. Нервова система розуміє, що її потенціал достатній для того, щоб впоратися з новими викликами. Відповідно, ми вже не так гостро реагуємо на різкі звуки та повітряну тривогу. Нормалізується кров'яний тиск та синтез білка. Людина починає краще засвоювати їжу, відновлюється сон.
Нервова система починає розподіляти наш ресурс у такий спосіб, щоб не виснажувати організм. Власне тому ми вже не так емоційно реагуємо на новини, наші думки не лише про війну, ми знову будуємо плани на майбутнє тощо. Друга стадія призводить або до стабілізації, або змінюється останньою стадією – виснаженням.
3. Виснаження. Якщо сварити себе за "байдужість" та "звикання", які виникають на попередньому етапі, цілком можна перейти до виснаження. Яке, до речі, ніяк не допоможе вам зберегти здоров'я та бути корисним.
Ще один цікавий момент – стадія виснаження може наступити одразу після стадії тривоги. Вона виникає, коли потенціал емоційного навантаження набагато вищий, ніж потенціал впоратися з цим подразником. Якщо простими словами – у нас немає сил впоратися зі стресом та тривогою. Ось саме на цьому етапі ми й починаємо "здаватися". Відчуваємо апатію, безпорадність, постійну втому тощо.
Адаптація – це не про звикання до війни. Вона дає нам сили витримати складні часи та зберегти потенціал на майбутнє
Тож адаптація – це не про звикання до війни, не про те, що ми стали байдужі чи здалися. Навпаки – вона дає нам сили витримати складні часи та зберегти потенціал на майбутнє. Разом з тим, хочу зауважити, що в наших силах контролювати речі, які стосуються власної безпеки. Так, ми вже не так гостро реагуємо на заклики перейти до укриття чи знаходитися в іншому безпечному місці, але це не привід ними нехтувати. Допоможіть своєму організму дбати про себе.
3 
1
Коментарі