Вівторок, 24 серпня 2021 11:19

Як Петлюра створив СРСР і незалежну Україну

І як він зробив це одночасно

Так, безперечно, сам Симон Васильович був би невимовно здивований таким формулюванням. Та й Ленін зі Сталіним також. Але нема де правди діти – ані СРСР, ані незалежна Україна не постали би у тому вигляді, в якому ми їх знаємо, якби не відчайдушна боротьба Петлюри з Росією.

Вступ

Святкування 30-річчя незалежності, а правильніше – відновлення незалежності України – неминуче підводить до питання: "Незалежності від кого?" Те, що СРСР не існує вже 30 років, не значить, що ми остаточно позбулися його спадку. Навпаки, перетворення пост-УРСР на справді українську Україну зараз у самому розпалі (ок, останні 2 роки цей процес дещо пригальмував). Хочемо ми чи ні, але радянські корені нашої держави поки ще глибші та міцніші за корені націоналістичні. Однак наважуся стверджувати, що УРСР (а відтак і СРСР) не була цілковитою "анти-УНР". УРСР була радше "квазі-УНР", тому що самим своїм існуванням обидві республіки (а відтак і СРСР) завдячують, за гамбурзьким рахунком, одній людині – Симону Петлюрі.

Революція

На початку ХХ століття на території Європейської частини Російської імперії самоврядуванням тішилися одні фіни – у Великому князівстві Фінляндському (із власним сеймом і судочинством). Царство Польське хоча й формально не було ліквідоване, у 1832 році втратило свої сейм і конституцію, а 1874 року було перетворене на звичайне генерал-губернаторство. Решта, зокрема українці, на реалізацію своїх прав навіть не сподівалися. Революція 1905 року не принесла національного визволення народам Росії, хоча дещо покращила умови для української просвіти. Не дивно, що під час революції 1917 року національне питання постало чи не гостріше за соціальне, що врешті призвело до виникнення на руїнах імперії понад сотні нових держав – переважно національних. Зокрема і України.

Більшовицьке лицемірство якнайкраще видно на прикладі "радянських Україн"

Шалена популярність більшовиків у роки Першої світової пояснюється не тільки їхніми ліво-соціальними гаслами про закінчення війни та переділ землі. Вони також були єдиною загальноросійською силою, яка декларувала право народів "на самоопределение вплоть до отделения". Комуністи з легкістю визнали незалежність Фінляндії, та й проти незалежної України нічого не мали – принаймні на словах. Москва не гордувала вести з Києвом дипломатичну переписку та мирні переговори (хоча й заперечувала свою агресію проти УНР). Білі ж, навпаки, так уперлися у свій ідеал "единой и недѣлимой Россіи", що налаштували проти себе майже всю країну – і закономірно програли.

Червоні натомість виявляли неабияку гнучкість. Коли їм було вигідно, вони визнавали чужу незалежність, потім намагаючись захопити владу зсередини. Коли це не вдавалося – створювали "паралельну" державність. І це більшовицьке лицемірство якнайкраще видно на прикладі "радянських Україн".

"Радянські України"

Першою у Харкові 12 (25) грудня 1917 року була проголошена "Українська Народна Республіка Рад робітничих, селянських, солдатських і козачих депутатів", але не як нова держава, а як "федеративна частина Російської республіки" (хоча сама радянська Росія ще не була федерацією). 19 березня 1918 року у Катеринославі (нині – Дніпро) ця "УНРР" сама була проголошена "незалежною" та "федеративною". Росія заяву вітала… але незалежність "УНРР" не визнала. Те саме сталося і з рештою цілої низки радянських "республік", утворених на початку 1918 року.

6 січня 1919 року у Харкові отримала "хрещення" друга червона Україна – Українська Соціалістична Радянська Республіка. Хоча вона позиціонувала себе як незалежну (за конституцією 10 березня того ж року УСРР лише мала увійти у майбутнє радянське об'єднання), проте вже 23 квітня політбюро ЦК РКП(б) поставило завдання: "злиття України з радянською Росією". Чи варто казати, що Москва не визнала незалежність УСРР? 1 червня 1919 року була укладена угода про військово-політичний союз України з Росією.

27 січня 1920 року було ухвалено постанову "Про об'єднання діяльності УСРР та РСФРР", за якою Україна стала керуватися російськими законами. 20 травня завершився 4-й Всеукраїнський з'їзд рад, резолюція якого говорила, що УСРР "зберігаючи свою самостійну державну конституцію, є членом Всеросійської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки". Здавалося, лише один крок – і Україна знову стане звичайною частиною Росії, як було до 1917 року, хіба що під новими прапорами.

Але цього не сталося. 28 грудня 1920 року був підписаний "Союзний Робітниче-Селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою", який починався зі взаємного визнання суверенітету сторін. Так, всі ми знаємо ціну заявам Росії про незалежність України. Але право бодай на формальну державність радянський Київ за собою зберіг.

Завдяки своєму найзапеклішому ворогові – Петлюрі.

Петлюра як рушій радянської України

Неоголошена істина полягала у тому, що саме український національно-визвольний рух, особливо у його військово-політичному вимірі, став рушієм радянського державного будівництва в Україні. Щоб протистояти УНР і Генеральному Секретаріатові, більшовики проголосили "УНРР" і "Народний Секретаріат". Радянські республіки в Одесі та Криму виникли не з волі населення, а для протистояння союзним УНР австро-німецьким військам.

Аналогічно УСРР виникла як буфер між радянською Росією та другою УНР. І якби Петлюра вів менш відчайдушну боротьбу, якби склав зброю раніше – то УСРР повторила б долю своєї попередниці. 3 квітня 1918 року нарком національностей Йосиф Сталін заявив Володимиру Затонському – керівнику вже непотрібної першої радянської України: "Достатньо грали в уряд і республіку, здається досить, пора кинути гру".

Однак "недобитий Петлюра", як його називали радянські автори, постійно поставав з попелу і продовжував війну – самотужки, об'єднавшись із галицькими військами і, нарешті, у союзі з поляками. І кожного разу ліквідація української більшовицької державності відкладалася. Червоні ж бо ідеально опанували застосування ідеї: "не можеш перемогти – очоль". А коли настав час для повноцінного мирного договору з Польщею – Москва була змушена формально визнати незалежність України, тому що мир з поляками укладався разом РСФРР та УСРР.

Ось так Петлюра, навряд чи передбачаючи це, доклався до збереження радянської України.

Від УСРР до СРСР

Приблизно те саме сталося і рівнем вище. 23–23 вересня 1922 року спеціальна комісія ЦК РКП(б) під головуванням Сталіна затвердила проект т.зв. "автономізації". Суть полягала у відмові України, Білорусі та інших радянських утворень від формальних ознак суверенітету і включення до складу Росії на правах автономій. В комплекті йшли підпорядкування національних органів влади російським та унеможливлення виходу зі складу нової держави. Максимум поступок колишнім республікам – делегування їхніх представників до вищих керівних органів Росії. 24 вересня план був представлений на Політбюро.

Однак проти сталінського плану рішуче виступив… Володимир Ленін. 26 вересня він написав листа, в якому обґрунтував ідею союзної держави на основі повної рівності всіх незалежних радянських республік: "...ми визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. і разом і нарівні з ними входимо у новий союз, нову федерацію, "Союз Радянських Республік Європи і Азії". Ленін писав: "Важливо, щоб ми не давали поживи "незалежникам", не нищили їхньої незалежності, а створювали ще новий поверх, федерацію рівноправних республік". 6 жовтня Ленін направив Політбюро записку, в якій наполягав на рівноправному представництві всіх союзних республік в керівництві Союзу. Сталін був змушений відступити і цього ж дня пленум ЦК затвердив ленінський план.

Автор: Володимир Казаневський
 

Однак не варто думати, що Ленін робив це з великого людинолюбства. Справа була в тім, що сталінський план, не кажучи вже про його зверхнього автора, викликали неприйняття з боку тих самих національних республік, доля яких цим планом вирішувалася. Повністю ідею "автономізації" підтримали лише Вірменія та Азербайджан, із застереженнями – Білорусь, відкинули її Грузія та Україна. Звичайно, можна було переломити ситуацію силою, як завжди, але Ленін виявився мудрішим за Сталіна. Він залишив республіки у фактичному підпорядкуванні Москві, кинувши їм кістку збереження формальної незалежності в ілюзорно рівноправній федерації. І головною причиною поступки, як видно з листа 26 вересня, була самостійницька орієнтація саме радянської України – ненавмисний результат діяльності Петлюри.

Чи могло бути інакше?

Аякже. Вище зазначалося, що розпад Російської імперії покликав до життя понад сотню нових держав: три десятки на півночі та заході (приблизно навпіл радянські та нерадянські), два десятки на південному заході, зокрема УНР, та півтора десятка на півдні (дві третини – радянські), чотири десятки в центрі й на сході, два десятки на Кавказі та по півтора десятка у Центральній Азії та за кордонами, зокрема ЗУНР (приблизно навпіл радянські та нерадянські).

Куди ж вони всі ділися? По різному. УНР чи Грузинську Демократичну Республіку довелося силою притлумлювати аж до 1921 року. А, наприклад, Казанську Радянську Робітничо-Селянську Республіку (лютий – травень 1918 року) просто скасували декретом виконкому губернської ради (вона цікава тим, що потрапила на мапу, підготовлену для Вудро Вільсона).

Та й пізніше мали місце безліч випадків пониження статусу радянських формувань. Наприклад, радянська Абхазія 31 березня 1921 року оголосила незалежність, 16 грудня увійшла до складу Грузії як суб'єкт федерації, а 19 лютого 1931 року була перетворена на автономію. Автономна Кримська СРР у складі Росії була утворена 18 жовтня 1921 року, а 30 червня 1945 року зведена до звичайної області. Та що там казати, якщо "шістнадцята республіка", Карело-Фінська РСР, проголошена 31 березня 1940 року, була 16 липня 1956 року понижена до Карельської АРСР.

Так що дуже легко собі уявити, як 30 грудня 1922 року в єдиному пориві "задля укріплення зв'язків із братнім російськім народом" українські більшовики відмовляються від суверенітету – під пильним поглядом Сталіна.

Але довга тінь Петлюри була ще занадто добре видимою, щоб кремлівські комуністи насмілися забрати в українців бодай формальну державність.

Від УРСР до України

Доля антирадянських революційних рухів склалася по-різному. Лише кільком – і лише на околицях! – вдалося довести справу до повної незалежності. Так виникли Фінляндія, Польща та три країни Балтії. Решті так чи інакше не пощастило, і вони були придушені більшовиками. Але одна тенденція окреслюється чітко – чим сильнішим був спротив, тим вищим виявився статус переможеного народу в Радянському Союзі.

І це цілком логічно – чим тривалішою і запеклішою була боротьба, тим більше ресурсів, фізичних та символічних, мусили вкладати червоні у свої "паралельні" держави. Малочислені народи, яким не судилося утворити у революційний час власної держави, мусили задовольнятися статусом країв, автономних областей чи округів. Ті, у кого хоч ненадовго вийшло, як-от кримські татари – отримали автономні республіки. Ну а тим, чиї зусилля визнавав світ, дісталися республіки союзні. Так, відверто "антинаціоналістичні", але все одно національні.

І хай це прозвучить дещо пафосно, але українці були у антикомуністичній боротьбі першими серед рівних. Жодна інша революційна держава (крім Польщі, але її підтримував Захід) не боролася з радянською Росією так довго і так ефективно, як УНР. Жоден інший національний вождь (крім Пілсудського) не випив стільки червоної крові, як Петлюра. Тому не дивно, що радянська Україна була просто зобов'язана бути другою після Росії – і за статусом, і за ресурсами. І щоб знову не розбурхати українців, це друге місце за УСРР мало бути збережене.

Українці були у антикомуністичній боротьбі першими серед рівних

Зараз не надто популярно визнавати, що нинішня Україна – наступниця УРСР, а не УНР, але такою є сумна правда. Однак дещо корисне ми в спадок від комуністичної квазідержавності все ж отримали. Статус союзної республіки щонайменше. Це тепер неочевидно, але такі надважливі речі, як юридично оформлене право УРСР на вихід з СРСР чи одразу визнані світом державні кордони, або такі плюшки, як місце в ООН – це наслідки саме союзного статусу. Татарстан і Чечня, Придністров'я, Абхазія і Осетія, Карабах нарешті – всі вони таким похвалитися не могли. Тому татари з чеченцями так і не визволилися у 1991 році з-під російського ярма, а на решті територій іде війна. В Криму і на Донбасі теж все недобре, але про їхню належність Україні світ не сперечається. Це теж спадок радянських союзних кордонів.

І за це все ми теж маємо подякувати Симону Петлюрі.

Замість післямови

Не варто себе обманювати. Українська Радянська Соціалістична Республіка не була ані українською, ані республікою. Це була комуністична квазідержавність. Українці в ній не могли вільно розпоряджатися владою або просто своїм життям. Однак навіть така форма червоної окупації та анексії України – значно краще, ніж якась інша чи взагалі без неї.

Уявімо, що український народ не почав боротися з більшовизмом у 1918 році. Припустимо, що Петлюра пішов на примирення з Кремлем. Тоді катастрофічні наслідки зачепили б усю Східну Європу. Український визвольний рух не просто боровся за Україну, він ще й стимулював аналогічну боротьбу у Білорусі, в Криму, на Дону та Кавказі. Хтозна, чи воювали б жителі цих земель за свою свободу, якби українці склали зброю? І вже точно без полько-українського союзу, де-факто підтриманого єдиним адекватним білим вождем Петром Врангелем, зазнала б краху незалежна друга Річ Посполита. Ну і у підсумку 30 грудня 1922 року українці пішли б у склад Росії максимум на правах автономії, а у серпні 1991 року ніхто у світі не погодився б на їхній вихід звідти і здобуття самостійності. Бо не по чину. Іншим народам було б ще гірше.

Тож визнання світом незалежної України у нинішніх кордонах – спадок союзного статусу УРСР. А союзний статус УРСР – наслідок боротьби комуністів за український народ і проти "петлюрівщини".

Так що якби не Петлюра – не було б ані федеративного Радянського Союзу тоді, ані незалежної України зараз.

P.S. Очевидно, що Петлюра був не один, за його прізвищем тут ховається увесь пантеон героїв Української революції. Навіть ті, хто Головного отамана терпіти не міг, як Павло Скоропадський, або загинув через нього, як Петро Болбочан. Однак місце в заголовку не гумове, тож довелося трохи персоніфікувати та узагальнити. Головного висновку це не міняє – без боротьби у 1917-му не було б держави у 1991-му! І Петлюра прислужився теперішній Україні не менше за Кравчука.

Зараз ви читаєте новину «Як Петлюра створив СРСР і незалежну Україну». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі