Відчула удар у спину – і впала. Чоловік відрізав сумку, в якій було два карбованці, й утік

На зимовій Паралімпіаді 1998 року росіяни написали кляузу на українських спортсменів

Мій батько Грачик – вірменин. Із Баку до Єнакієвого приїхав на заробітки 16-річним. Влаштувався на шахту, був комсомольським лідером. Був дуже вродливий. Якось після комсомольських зборів мама наважилася підійти і спитати: "А як будуть зватися по-батькові ваші діти?" Так і познайомилися.

У 5 років пішла в музичну школу, хоч особливого бажання не мала. Мама потягнула. Коли я казала "Ні", вона відповідала: "Треба". Перші спогади про піаніно – травмовані руки: важка кришка інструмента не раз била по пальцях, коли опускала її. Сподобалося грати вже в музичному училищі.

У грудні 1984-го приїхала додому з Бєлгорода на день народження батька. Коли треба було повертатися в училище, мама проводжала на вокзал. Вона казала: "Давай почекаємо. Сядеш на поїзд, який у Бєлгород прибуває вранці". Та мене ніби щось тягнуло їхати тим, який приходив у місто серед ночі. Наполягла на своєму. Мама просила: "Як приїдеш, нікуди не йди. Посидь на вокзалі, доки не розвидниться". Я не послухала. Трохи посиділа й рушила навпростець додому. Пішки туди десь півгодини. За кілька хвилин побачила чоловіка, який ішов за мною. Я прискорилася, він не відставав. Раптом відчула удар у спину – і впала. Чоловік відрізав сумку, в якій було 2 карбованці, й утік. Я залишилася лежати на дорозі.

 

Через півгодини спробувала піднятися, але не відчувала половину тулуба. Думала, це тимчасово. Намагалася повзти, але марно. Кликала на допомогу. Ніхто не ви­йшов. Але якийсь чоловік із вікна вигукнув, що міліцію вже викликали. Поклали мене в машину і відвезли у відділок складати протокол. Мою знерухомленість пояснювали шоковим станом.

У лікарні вільних місць не було. Лежала в коридорі ще 6 годин. Знову давала свідчення. "Краще б вона померла", – сказали мамі, коли вона пізно ввечері приїхала в лікарню. Але мама зайшла до мене усміхнена. А потім ридала під сходами. Та завдяки її оптимізму я не сприйняла травму як нещастя. Знала, що треба жити далі.

Операцію мені зробили наступного ранку. Сказали: "Якби удар прийшовся трохи лівіше, ніж зачепив би легені. Не вижила б".

Нападника знайшли. Приводили на впізнання. Згодом він сам в усьому зізнався. Переді мною не вибачався, лише сказав: "А що я тобі зробив?" Йому дали 15 років, помер у в'язниці. Був бомжем, 20 років ніде не працював.

Перші мої "кроки" – перевернутися в ліжку і самостійно сісти. Чотири роки сиділа вдома, отримувала допомогу з інвалідності – 33 карбованці. Щоб оформити пенсію, мала рік десь попрацювати. Влаштувалася на швейну фабрику, шила хустки. Півроку попрацювала, а потім ще стільки ж була на лікарняному. В дитинстві мріяла стати швачкою-мотористкою, бо чомусь це слово подобалося. Я таки була нею – отже, мрії збуваються.

Не знала, як самостійно сходити в туалет. Уже в санаторії, куди відправили на реабілітацію, познайомилася з такими, як і я. Дівчата показали, як пересідати з ліжка у візок, розповіли, що штанини мають бути довші, ніж зазвичай. Коли сидиш, так зовні виглядає акуратніше.

Хірург, який мене оперував, сказав, що встану за 10 років. Я зраділа, що це таки буде. Коли побачив мене років через три у візку, здивувався. Спитав, чи лягала ще під ніж. "Ні, – кажу, – це ви мене так добре прооперували".

25 кілограмів важив мій перший візок. Був жахливий, часто ламався. Чекала на нього довго, бо на візки тоді була черга. Доки не отримала, мусила повзати по квартирі.

Музичне училище вдалося закінчити. Поновлювати не хотіли. Казали, що буду профнепридатною: не зможу довго сидіти і натискати на педалі, бо ніг не відчуваю. Коли ж узяли, то попередили: потурати не будуть. Вдома займалася з шостої ранку до одинадцятої вечора. На іспити їздила двічі на рік. Завдяки мені в училищі піднялася успішність. Викладачі ставили в приклад однокурсникам: "Лєна не прогулює".

Йшла на іспит на милицях і в туторі (ортопедична конструкція, що фіксує кінцівки. За її допомогою спинальники можуть переставляти ноги. – Країна) й послизнулася на мокрій підлозі. Завалилася й забруднила світло-бежевий костюм, який пошила бабуся. Тоді враз стало байдуже, як зіграю, і страх іспитів минув. Коли почула свою оцінку – п'ять з мінусом, зомліла.

З Єнакієвого до Бєлгорода їздила "Запорожцем". На даху – візок, у багажнику – речі, салон забитий нотами. Кермувала самостійно. 17-річною отримала водійські права, а за два роки – машину. Щоб рушити з місця в "Запорожці", треба було зробити 21 рух правою рукою. Тепер їжджу на Toyota з автоматичною коробкою передач. Ніхто й не здогадується, що за кермом – людина з інвалідністю. Навіть спеціальний знак не клеїла на скло. Коли вже "випадаю" з машини у візок, люди дивуються, що їжджу самостійно.

Раніше дістати візок із багажника допомагали сторонні. Тепер це роблять діти. Він важить 10 кілограмів.

Моїми кумирами стали Світлана Трифонова (паралімпійська лижниця з Кривого Рогу Дніпропетровської обл. – Країна), яка 1991 року разом із сімома хлопцями брала участь у супермарафоні на візках "Москва – Київ – Кривий Ріг", і канадець Рік Хансен (двічі здобував золото на Паралімпійських іграх зі швидкісної їзди в інвалідних візках. 21 березня 1985-го вирушив у навколосвітню подорож у візку. Завершив її за два роки. – Країна). Зачитувалася його книжкою "Людина в русі". Завдяки Світлані й Ріку захотіла чогось досягти в житті.

Спорт для людей з інвалідністю започаткували наприкінці 1980-х. Доти нас намагалися не помічати. Дехто думав: якщо ти у візку, то в тебе і з головою не все гаразд. Я одна з перших почала "виповзати" з дому і їздити у візку по Єнакієвому. Тренувалися не в басейні, а в озері, у воду нас штовхав дядько. Перегони влаштовували на саморобних триколісних візках. Щоб краще їхав, змащувала соняшниковою олією. Якось на змаганнях із легкої атлетики в Києві сказала про це майстру. Він розібрав підшипники та змастив їх машинним маслом. Я тоді виграла перегони в іменитої москвички.

1994-го переїхала в Дніпро, вступила до інституту фізичної культури. Від гуртожитку до інституту п'ять кілометрів їздила у візку. Якось позаду зупиняється тролейбус. "Давайте допоможемо дівчині доїхати," – каже пасажирам водійка, яка бачила мене на дорозі мало не щодня. Вони заносили мене в тролейбус і так полегшували мої страждання.

Мої перемоги на змаганнях – це результат упертості й цілеспрямованості. Я – працелюбна.

Дуже здивувалася, коли отримала винагороду за срібну медаль на перших Паралімпійських іграх – 15 тисяч доларів. Величезні гроші! Пенсія була 10 доларів. Інколи перебивалася шматком сала або розтягувала одне яйце на два дні.

Легку атлетику довелося залишити заради плавання. Не вистачало сил. Намагалася не пропускати тренування. Траплялося, через перенавантаження підвищена температура трималася по півроку. Не береглася, отримувала мікротравми, довго заліковувала їх.

Буває, плачу – від безвиході й злості. Приїжджаю на тренування. Дзвоню тренеру, щоб підняв мене на поверх, а він забув увімкнути телефон. І нема навкруги нікого, щоб попросити допомогти.

Після травми до нормального життя адаптувалася два роки. Зараз це відбувається за три місяці. Працюю в реабілітаційному центрі Київської обласної лікарні, допомагаю таким людям.

Люди з важкими травмами переживають різні стани. Можуть сказати, що не хочуть нас бачити. Розвертаємося і приїжджаємо пізніше – ми всі через це пройшли. Спочатку буде депресія, потім – агресія. Вже після цього людина починає приймати ситуацію.

На зимовій Паралімпіаді 1998 року українських спортсменів хотіли перевести в інший клас (вони виступали у класі, що об'єднує спортсменів з порушеннями функцій опорно-рухового апарату, які виступають сидячи. – Країна). Російська збірна написала на нас кляузу, що ми мало не стоячи на лижах можемо їздити. Нас запросили на лікарську комісію, перевірили. Висновок: ми відповідаємо своєму класу.

Якось упала на лижних гонках. Підніматися було важко, бо боб (крісло на лижах. – Країна) доволі високий. Випередила тоді італійку на 0,08 секунди – й посіла третє місце.

Діти в школі казали моїм: "А в тебе мама у візку, ха-ха". Єгор відповів: "Зате моя мама – знаменитість". Буває, на вулиці малюки показують на мене і питають у батьків: "Що з тьотею сталося?" Коли пропоную пояснити, дорослі ніяковіють. Заспокоюю їх і кажу: "Я маму не слухала. Пішла і впала, тепер ніжки не ходять". Чую у відповідь: "Я маму слухатиму".

×