Ексклюзиви
Вівторок, 13 червня 2017 15:52

Важко було любити Україну в Луганську. А ще важче – це показувати

Священик Дмитро Луценко перейшов із Московського патріархату в Київський

– Дивіться, не влюбіться в нашого батюшку. Він – молодий, хороший, всі люди хвалять. Зумів приїхати в таке дальнє село. Здавалося б, нащо йому ці кущі? А церкву на ноги піднімає, – каже водій у спортивному костюмі й кепці.

Чорною "десяткою" підвозить у село Марківка Кобеляцького району на Полтавщині. Майже чотири роки тут живе священик 30-річний Дмитро Луценко. Править у храмі Різдва Івана Хрестителя. До цього служив у церквах Московського патріархату на Луганщині. Переїхав звідти із матір'ю Людмилою Олександрівною

Прямих рейсів у Марківку немає. Транспорт доїжджає до Дрижиної ­Греблі, далі селяни добираються попутками або на таксі.

Попід селом тягнеться дамба річки Вовча. Дрібні хвилі хитають кущі осоки. Між ними плавають чорний і білий лебеді. На одному березі дамби – хати, на другому – зелені поля.

У центрі села стоїть 203-річний храм Різдва Івана Хрестителя, обшитий деревом і пофарбований у синій колір.

За кілька сотень метрів – будинок Дмитра Луценка. Отець перестріває на дорозі. Він у чорному підряснику і скуфії (щоденний головний убір православних духовників. – Країна), з-під якої виглядає русе волосся. Усміхається, подає руку. Платить водієві, що мене довіз.

– Одразу хочу показати наші красоти, – переходимо через дорогу на пагорб, звідки відкривається краєвид на дамбу, зелені яри, городи, покинуті хати. – Я об'їздив багато сіл, але не зустрічав такої краси. Єдиний клопіт – слабкий інтернет і мобільний зв'язок. Доводиться частенько забиратися на пагорб, щоб поговорити по телефону.

Автор: Анна ЛАКИЗА
  Дмитро ЛУЦЕНКО, 30 років, священик. Народився 21 листопада 1986-го в Луганську. Батько – колишній військовий, мати – викладач профтехучилища. Розлучені. Здобув спеціальність автослюсаря. Працював за професією місяць. 2008 року став паламарем у монастирі Різдва Святої Богородиці Московського патріархату в селі Красний Деркул Станично-­Луганського району на Луганщині. Навчався в духовній семінарії Києво-Печерської лаври. 2014-го отримав сан священика. Півроку служив у Свято-Миколаївській церкві Московського патріархату в Станиці-Луганській. Із серпня 2014-го – настоятель храму Різдва Івана Хрестителя Української православної церкви Київського патріархату в селі Марківка Кобеляцького району на Полтавщині. Захоплюється історією. Має 42-річну сестру Світлану і брата Андрія, 35 років Живе в Марківці з матір’ю. Дружина із 7-річною донькою залишилися у Станиці-Луганській
Дмитро ЛУЦЕНКО, 30 років, священик. Народився 21 листопада 1986-го в Луганську. Батько – колишній військовий, мати – викладач профтехучилища. Розлучені. Здобув спеціальність автослюсаря. Працював за професією місяць. 2008 року став паламарем у монастирі Різдва Святої Богородиці Московського патріархату в селі Красний Деркул Станично-­Луганського району на Луганщині. Навчався в духовній семінарії Києво-Печерської лаври. 2014-го отримав сан священика. Півроку служив у Свято-Миколаївській церкві Московського патріархату в Станиці-Луганській. Із серпня 2014-го – настоятель храму Різдва Івана Хрестителя Української православної церкви Київського патріархату в селі Марківка Кобеляцького району на Полтавщині. Захоплюється історією. Має 42-річну сестру Світлану і брата Андрія, 35 років Живе в Марківці з матір’ю. Дружина із 7-річною донькою залишилися у Станиці-Луганській

Чому обрали Полтавщину?

– Без натяків долі тут не обійшлося. Мій прадід Матвій, прабабця Настя і батько Борис родом із села Плішивець Гадяцького району на Полтавщині.

2013-го я вирішив навідати цей край, який пам'ятав із дитинства. У Плішивці застав троюрідного діда із сім'єю. Він відвів на прабабин двір. Старої хати вже не було. Але пронизана прабабусиною мудрістю атмосфера – лишилася. А ще – колодязь і здоровенна груша, яку вони з дідом посадили. Заночував. Люди шепталися: "Це ж баби Насті внук приїхав".

Із прабабцею можна було розмовляти тільки українською. Сприймала як горе, коли хтось вживав російську. Казала: "Рід вимре, коли мову свою забуде". Її досі в селі згадують добрим словом. Під час Голодомору тримала корову. Людям роздавала по ковтку молоко.

Мені розповідала старша сестра. Повертаючись додому, прабабця виходила з автобуса, хрестилася, падала на коліна і цілувала землю. Вважала її святинею.

Моя мати народилася в Луганську, як і я. З дитинства водила мене по церквах.

Сан священика прийняв у луганському храмі Святих мучеників Гурія, Самона, Авіва – навпроти СБУ. Раніше на цьому місці було кладовище. Тут покоїться мій дід по маминій лінії Ізот Філонов, розстріляний німцями. Його прізвище походить від слова "фелонь" – верхній одяг церковнослужителів. Значить, у нашому роду були священики.

У Свято-Миколаївській церкві в Станиці-Луганській перспектив для себе не бачив. У червні 2014-го взяв сумку і вскочив в останній потяг до Києва. Тоді чітко зрозумів, що більше сюди не повернусь. У Києві у Видубицькому монастирі познайомився з владикою Федором (Валентин Бубнюк, архі­єпископ Полтавський і Кременчуцький, Київський патріархат. – Країна). Він направив у Марківку. Це найкраще, що сталося зі мною.

Яким було ваше життя в Луганську?

– Обмеженим. Хотів говорити українською, та не наважувався. Про тих, хто собі це дозволив, казали – випендрюється. Міг тільки тішитися мовою, коли слухав свою вчительку української із Західної України.

Церковники ставили людям рамки. Якщо молишся у храмі Київського патріархату, то Бог таку молитву не прийме і благодаті не відчуєш. Віруючі від такого залежні, тому ними легко маніпулювати. Дійшло до того, що в молитвах говорили не Русь, а Росія.

У Станиці-Луганській на початку 2014-го було майже 60 членів організації "Станично-Луганских казаков". Вони нібито відстоювали православ'я, а насправді пропагували возз'єднання з Росією. Із них тільки двоє ходили на службу в церкву. Були й ті, які не вміли хреститися. Частіше можна побачити "казаков" біля генделиків. Вони завжди зауважують, що не мають стосунку до українських козаків.

Важко було любити Україну в Луганську. А ще важче – це показувати. Війна мені допомогла. Лишатися там і служити стало неприйнятним. Церковники освячували блокпости сепаратистів.

Двір отця Дмитра встелений зеленою травою, пасуться рябі кури. Ліворуч – стара цегляна хата. Є кілька господарських приміщень. На сонці гріється чорно-білий кіт, біля нього на прив'язі – рудий пес. По-сусідству стоїть заросла чагарником покинута господа. Частина дерев вирубана, поруч – складені дрова.

– Там ніхто не живе, а дров повно. Тому роблю дві хороші справи – прибираю у сусідів та опалюю собі хату, – священик веде вглиб двору. Метрів за 100 починається дамба. – Люблю тут відпочити, рибу потягати. Город не садимо, бо кури все вигрібають. Узяли ділянку в людей трохи далі по вулиці. Там померла хазяйка. Пес дістався від неї у спадок.

– Мамо, вимикай телевізор, гості йдуть, – отець Дмитро заходить у хату.

У кімнаті в одному кутку – груба, в протилежному – диван. На столі лежить ноутбук і церковні книги.

– Тут квартируємо, – долучається до розмови Людмила Олександрівна. – Каструлі, меблі, одяг дали волонтери. Майже нічого із собою не забрали. Тільки сапожки зимові додумалася прихопити.

Отець показує на екрані ноутбука фотографії, документи, вирізки із газет, що стосуються Марківки. Після переїзду зацікавився історією села.

– Досліджую архіви, по людях ходжу, історії напитую. Маю архіви на багатьох священиків, які правили в селі з кінця XVIII століття.

Сказали люди, що був на початку 1900-х священик Яков. У книжці Костянтина Бобрищева "Отчий край" побачив його знімок 1929 року. Фото для друку надав його внук Микола Шендрик. Він злякався, коли ми з фотографом зайшли у двір. Подумав, принесли погану звістку про сина, який служить в АТО.

У Миколи Івановича зняв копію фотографії його діда, заламінував, вставив у рамку і подарував чоловіку. Перед цим вияснив, що Яків Олексійович Тихоненко був репресований більшовиками 1936-го і вивезений на Урал.

Збирається на дощ. Священик вдягає поверх ряси витерту шкірянку. Закидає за плечі рюкзак із книжками. Має відвезти їх у церкву в сусідньому селі Бутенки, якою теж опікується.

Йдемо до церкви. На її подвір'ї – кілька десятків могил. Тут поховані священики, їхні дружини та парафіяни, які багато зробили для храму.

Наприкінці двору – будинок із білої цегли. У ньому раніше жили священики. Зараз це господарче приміщення.

– 1929 року комсомол почав боротьбу з релігією в селі, – розповідає Дмитро Луценко. – Тоді настоятелем храму був Митрофан Срібний, обдарований музично, грав на багатьох інструментах. Совєти звинуватили його в антикомуністичній діяльності і вислали на Урал. Через дев'ять років він повернувся. Церкву вже закрили. Митрофан пішов працювати у садки за шматок хліба. А 1942-го церква знову відкрилася. Тут він і помер.

Під вівтарем – вхід у підвал. Спускаємося. Всередині порожньо, підлога – земляна.

– Тут Митрофан Срібний ховав радянських солдатів від німців. А я хочу облаштувати його під зимовий храм. Бо церква не опалюється. Людям доводиться по кілька годин стояти на холоді.

У будівлі 23 вікна, всі прогнили. Щоб замінити, маю знайти понад 150 тисяч гривень. Треба дерев'яні, бо пластикові призведуть до появи грибка на стінах.

Нагорі у храмі на всіх іконах – рушники.

– Люблю тут посумувати, – сідає на лаву отець Дмитро.

Від чого буває найважче?

– Найбільший сум – за донькою і дружиною, що лишилися в Станиці-Луганській. Деякий час вони були тут зі мною. Але дружина так і не влилася в нове життя. Вона до 25 років жила з батьками, їй важко відірватися від свого гнізда. А ще впливає проросійська пропаганда. Боюся, що одного дня поїдуть із дитиною в Росію. Тоді не знайду її слідів. Тому не даю дозвіл на виїзд доньки за кордон.

Повернутися на Луганщину не зможу. Тут почуваюся вільним, це дає радість і розуміння себе.

Воля дає і спокуси?

– Якщо захочеться випити пива, як його купувати в підряснику? Постійно себе відмовляю. З п'яного міліціонера під парканом сміються, що тоді про священика думатимуть?

Маю грішок – осуд. Недавно мене підвозили люди. Розговорилися про церкву в сусідньому селі. На мою думку, там зробили добудову, яка не в'яжеться з виглядом старої церкви. Виявилося, що водій – організатор будівництва. Отак ненароком образив людину.

Що відчуваєте, коли вам сповідаються?

– Маніяки ще не приходили. І добре. Бо в поліцію не маю права заявляти. Якось прийшов чоловік, якого зрадила дружина. Сказав, хоче піти на самогубство. Я віднадив.

Надворі біля церкви отець Дмитро телефонує до сусіда. Просить, щоб підвіз мене до Дрижиної Греблі.

– Андрюха – мій товариш. Йому за 40. Любимо пофілософствувати, – каже. – Часто дивимося фільми. Один з останніх – про штучні способи запліднення. Я не проти, якщо для зачаття використовують біоматеріали подружньої пари. Бог, думаю, теж.

Андрій під'їжджає світлою "вісімкою". Священик сідає біля водія. Помічаю у його вусі дірку від сережки.

– Пробив, коли було 16 років, – сміється. – Тоді слухав рок. Коли пішов у церкву, довелося зняти.

Зараз ви читаєте новину «Важко було любити Україну в Луганську. А ще важче – це показувати». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі