Совєти прийшли в липні, а вже у серпні десь із 300 енкаведистів "забезпечили житлом"

Після того як 1969 року "Карпати" виграли Кубок СРСР з футболу, у Львові перевертали машини й трамваї

Я народився на Замарстинові, тодішній околиці Львова, у лічниці Андрея Шептицького. 1940 року переїхали на вулицю Ярослава Мудрого, 27-й номер, – зараз там неподалік цирк. За Польщі вулиця називалася Бема – це прізвище їхнього генерала. Всі люди з неї і з бічних провулків зналися.

Українці переважно спілкувалися з українцями, поляки мали своє. У 1946 році багато виїхали на "зємє одзискане" (повернуті землі. – Країна) – до Вроцлава, ще кудись. Мій вуйко жив у цьому ж будинку, працював у магістраті. Полька-двірничка якось затримала його біля брами: "Пане Бродек! – це його прізвище. – Почекайте!" Вигулькнули двоє поляків, пістолет до скроні. Вуйко тіпнувся – постріл – куля вдарила у стіну. Він забіг у під'їзд і почав кричати. Напали тому, що українець. У підворітті довго залишався слід від кулі.

Батько був в Українській повстанській армії. І два його брати, мої стриї. Наймолодший загинув у селі Рокитне біля Львова. Там є обеліск. А батько й другий стрийко у травні 1945-го з лісу прийшли до Львова. Ніхто їх не здав. Тато збрехав, що з Познані вернувся. Його поляки до війни брали у військо.

 

Чому нас не виселили? Приходили, дивилися: "Ви тут дол­ґо нє будєтє". Ми вже тримали клунки посеред хати. Мене й меншого брата мама відрядила до знайомих. Але у квартирі не було туалета. І води не було. Це зіграло роль.

Після війни почався ніби НЕП. Дозволили відкривати магазинчики. І мама відкрила на тодішній вулиці Янівській – там, де церква Святої Анни. Там було всьо: цукерки, риба, яблука. Десь діставали, їздили по селах. Але почали давити податками. Довелося закрити.

В архіві знайшов акти Львівської міської ради за 1944 рік. Совєти прийшли у липні, а вже у серпні – десь із 300 енкаведистів "забезпечили житлом". І ще для 150 треба "забронювати місце". А ще ж військові частини. Офіцерів розселяли у престижних районах: тодішні вулиці Дзержинського, Кадетська, Гвардійська.

Львів русифікували. Російських шкіл було порівну з українськими. І всі – у центрі. Зразу після війни почалася тенденція, в 1950-ті – посилилася. На вулиці говорити російською вважалося престижним. Я вчився у 44-й українській школі, на Леонтовича. 1955 року закінчив її. То був останній чоловічий випуск, потім змішали дівчат і хлопців.

Біля 14-ї російської школи жили багато росіян. То престижний район, там зараз Український католицький університет. Там була ковзанка. Врізалися в мене хлопець із дівчиною. А в них велика компанія. Я далі роблю піруети, тут під'їжджає один і вдаряє мене кастетом. Зламане перенісся, кров заливає. Утік, бо гналися з ножем.

1956-го поступив до університету, на юридичний факультет. Розповів батькам, котрі думали, що вступаю на історичний. Тато каже мамі: "Ганю, та він капусєм буде!" Капусь – то "донощик" по-польськи. Наші люди репресивний апарат не сприймали. А я мав бути прокурором або суддею.

Мою тітку забрали 1947 року. Була в Магадані, на лісорозробках, в Артемівську на будовах. Приписатися у Львові не дозволяли. Таких тут тисячі. А реабілітація аж у 1990‑х пройшла. Я ходив в архів КГБ, коли відкрили. Вони знали – і про батька, і про все. Але вже не чіпали. Бо не могли всіх забрати.

Студентом ходив по клубах на танці. У 1960-х наше товариство збиралося по квартирах. Це називали: "ходити на бібу". Ще в Будинку архітектора збиралися по суботах.

Шмутки привозили поляки. 1955-го я був першим стилягою у Львові. Ходили ґонорово – в брюках-дудочках, беретках. Зачіска "кок" (високий чуб, як у Елвіса Преслі. – Країна), спадисті рукави. У мештів груба підошва – "манна каша" (підошва світлого кольору з каучуку. Назва – від візуальної подібності з кашею. – Країна). В університетській газеті "Колючка" намалювали карикатуру: я крокую на танкетках. І написали: "Ґудз Мирослав, студент 1-го курсу – стиляга".

Була "Промкооперація", ми називали "Промсарай". Тепер це клуб заводу "Електрон" на вулиці Шолом-Алейхема. Грала жива музика. І був там Михайло. Мав кольорову краватку, знався на джазі. Коли все кінчалося, то хтось із музик казав: "Давай, Місько, – виходи!" І він джазові речі виконував англійською.

У 1970-ті інтелігенція збиралася у каварні на площі Галицькій. Із-за великих вікон називалася "Телевізор". У 1974 році на Саксаганського відкрили "Нектар". Усі туди приходили: композитор Кос-Анатольський, співаки ансамблю "Дударик", Любко Медвідь (художник, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка. – Країна), інші. Бували Калинці – Іра й Ігор, коли вернулися із заслання, Чорновіл, брати Горині. Це вже 1980-ті. На вулиці Валовій була каварня "Старий Львів". Із балконом великим. Там художник Євген Безніско бував. Пізніше з'явився гурт "Мертвий півень". У закладі був декоративний металевий півень, от вони так і назвалися.

Вуличні музики з'явилися за Незалежності. При совєтах один скрипаль грав біля церкви Андрія, колись костел Бернардинів. Він помер недавно, на 103-му році. Я часом йому рубля давав. А потім виявилося, що то батько мого приятеля – Мирона Фурти. Теж скрипаля, що у середині 1970-х виїхав на Захід.

За німців у Львові діяв стадіон польського спортового товариства "Сокіл", нині стадіон "Скіф". 1943-го грали команди "Україна" й окупаційна німецька команда. Десь зібрали українців, ще довоєнних гравців. І вони програвали 2:1. Я з батьком і вуйком був на матчі. Знаменитий "Леньо" Скоцень (український футболіст 1930–1950-х років, емігрант, автор книжки "З футболом у світ". – Країна) тоді грав.

10-й номер трамвая їхав майже до стадіону "Динамо". Це перша колія у Львові. Вагончик не розвертався, мотор спереду і ззаду. Двері блокували ломиком. Коли вертався назад – інші двері. 1948 року нас з однокласником Михайлом Кусенем, потім він став футбольним суддею республіканської категорії, трохи не задушили. Народу повно – іншого транспорту не було. Зате ми потрапили на стадіон безплатно: дядько якийсь підсадив через паркан.

1969 року, коли "Карпати" виграли Кубок СРСР, я був у Косові. Не бачив, як народ радів. Уперше Кубок здобув клуб не вищої ліги. Причому – в Москві, у ростовського СКА. У Львові народ перевертав машини, трамваї.

Багато совєцьких назв вулиць змінили. Але я не плутаюся. Пам'ятаю ще й польські назви. Наприклад, Браєрівська. Потім вона – Ярослава Галана, тепер Богдана Лепкого. Там, до речі, жив Станіслав Лем, під четвертим номером. Там написав автобіографічний роман "Високий замок". Згадує про Львів 1920–1930-х, як учився у 8-й гімназії на Підвальній.

Із мого покоління нема нікого. Останнім відійшов Ярослав Гнатів – лауреат Шевченківської премії за 10-томник про Франка. Ми зналися з 1942 року, ходили до "шкілки" – дитячого садка на вулиці Зеґмонтівській, тепер Гоголя.

З молодшими приятелями збираємося в каварні "Апендіцит" – через "і". Це на вулиці Руданського, за рогом магазину "Протяг". Так по-народному зветься продуктовий склеп на проспекті Шевченка. Або сидимо "на Франца" на Академічній чи в міні-барі у Кривій Липі, чи ще десь.

×