"Розповідали страшні речі. Але не всі згоджувалися себе назвати"

Дорога жовтня 1917-го – це 1929, 1933, 1937, 1939, 1941, 1947 роки. Це мартиролог України, – каже історик Арсен Зінченко

Арсен ЗІНЧЕНКО, історик, народний депутат України першого скликання

Голодомор 1932–1933 років, як страшна чорна тінь, завжди був присутній у пам'яті українців, викликав болісні та тривожні спогади в тих, хто пережив його, зринав у їхніх розповідях. А для багатьох опинявся в зоні заборони, позамежного страху перед згадуванням його жахних картин, аби не накликати знову того лихоліття або ж не спричинити підлої помсти його непокараних призвідців, у чиїх руках десятиліттями продовжувала перебувати влада.

Тому початок збору спогадів і перших досліджень про Голодомор був важливим суспільним проривом на шляху до пізнання українським суспільством неоприлюдненої похмурої плями в його минувшині. Це пізнання має свою історію. Якщо в УРСР Голод 1932–1933 років замовчувався, лише вряди-годи згадували про "брак продуктів унаслідок неврожаю", то в Европі з інформацією про Голод виступили відомі громадські та релігійні діячі. На початку 1933-го до широких кіл світової громадськості доносили страшну правду про Голод репортери Малкольм Маґґерідж та Ґарет Джонс. За ініціятивою кардинала римо-католицької церкви Теодора Інніцера у Відні було створено спеціяльний комітет для надання допомоги жителям підрадянської України.

 

У липні 1933 року предстоятель Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький разом з єпископатом пастирським листом інформували галичан про злочин російського більшовизму проти українського народу та зверталися до міжнародної громадськості виявити солідарність із потерпілими й ширити інформацію. У вересні того ж року голова Союзу українок, громадська діячка Мілена Рудницька, звернулася з відозвою "До жіноцтва всього культурного світу", в якій розкривала жахливе становище в Україні. Проте сталінський режим нехтував цими викриттями, а зібрану допомогу продуктами й грішми вилучав.

Перші ґрунтовні дослідження фактів про Голодомор здійснив наприкінці 1940-х – на початку 1950 років український історик, економіст і статистик Дмитро Соловей. Він одним із перших почав збирати свідчення тих, кому вдалося пережити Голодомор, писав не лише про соціяльно-економічні, а й про політичні причини цього явища. Проте його праці не стали широко відомими.

1981-го на запрошення українського історика Омеляна Пріцака до Українського наукового інституту Гарвардського університету у Сполучених Штатах Америки як учасника вивчення Голоду в Україні залучено Джеймса Мейса. Він став керувати проєктом, метою якого було збирання свідчень тих еміґрантів, хто пережив Голод, і підготування його "Усної історії". 1984 року Всесвітній конгрес вільних українців створив міжнародну комісію з розслідування Голоду в Україні. Під тиском заходів цієї комісії Конгрес США створив спеціяльну комісію з розслідування Голоду в Україні. Її виконавчим директором став Джеймс Мейс, який присвятив життя вивченню цієї катастрофи. "Ваші мертві вибрали мене", – скаже він згодом, уже працюючи в Україні.

Коли в СРСР стало відомо про цю комісію, в ЦК Компартії України було вирішено створити антикомісію, а 25 грудня 1987-го перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УССР, згадав про факт Голоду в 1932–1933 роках, назвавши його причиною посуху. Це визнання було вимушене, у зв'язку з очікуваним оприлюдненням висновків комісії Конгресу США.

18 лютого 1988-го газета "Літературна Україна" опублікувала доповідь журналіста й письменника Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації Спілки письменників України. У ній він вітав курс нового керівництва КПСС на десталінізацію, звинуватив Сталіна у здійсненні в УРСР жорстокої хлібозаготівельної кампанії, наслідком якої став Голодомор. Використане письменником поняття "Голодомор" було настільки містким і посутнім, що міцно закріпилося для позначення цього страшного злочину російського тоталітаризму.

Тема Голоду, або "1933 року", була присутня й у моїй сім'ї, бо й батько, й мама, й баба Горпина стали свідками всіх його страхіть. Батько Леонід Васильович був родом із Херсонської области, із села Новопавлівки Великоолександрівського району. В листопаді торік мій двоюрідний брат Андрій звільняв це село від московських окупантів. "Це ж мені випало звільняти дідове село!" – писав із хвилюванням.

… А тоді, 1933 року, вся сім'я Василя Прокоповича Зінченка – троє братів Леонід, Андрій, Яків, сестра Зоя і їхня мати Наталя лежали вже спухлі від голоду. Аж приїхав найстарший брат Арсен Васильович, який працював директором школи в Піщанському районі на Вінниччині. Незважаючи на заборону селянам виїжджати за межі району, зумів одержати дозвіл і вивезти їх до себе, на Вінниччину. Так їх урятував. Завжди, коли заходила мова про Голод, мій батько з теплою сльозою вдячності згадував старшого брата. На його честь і мене на­звано Арсеном. Я записав батькові спогади про пережите, й їх опубліковано в "Народній книзі-Меморіялі "Голод-33".

Збирати спогади до цієї книжки довелося й мені. Ось ці короткі записи, які дають певні уявлення про обставини її підготування.

8 грудня 1988 року

Михайло Каменюк, тодішній голова обласної організації Спілки письменників України, запросив на зустріч із письменником Володимиром Маняком. Він є організатором підготування книги-меморіялу "Голод-33". Мають бути свідчення очевидців відповідно до семи областей, що існували в 1932–1933 роках. Це свята справа. Називається цифра загиблих 7–7,3 млн. У професора Іллі Шульги були зібрані матеріали про колективізацію-голод на Вінниччині. Він понад рік працював над цією темою в облдержархіві і знайшов там промовисті матеріяли. До того ж він сам на Черкащині переживав ті страшні події.

27 грудня

Їздив до Заливанщини й Черепашинців. Збирав свідчення про Голод 1933-го. Уже в автобусі люди розповідали страшні речі. Але притому не всі згоджувалися себе назвати. Заходив до тітки Наталки – Наталі Григорівни Лищук, в якої ми колись жили на квартирі. Зовсім уже старенька, немічна. Доглядають її сусіди та подеколи наїжджають племінники.

Вона розповіла про пережите 1933 року. Ще взяв свідчення в Олени Дмитрівни Паликопи, матері моєї колишньої однокласниці Тоні, Ганни Лук'янівни Михальчук та Володимира Дмитровича Кравчука.

Загалом село справило враження безпросвітности, безвихіддя, убозтва. Хати старі, повлазили в землю. Під соломою. На вулиці людей обмаль. Молодих – нікого. Тітка Наталка розповідала, що колись із кутка йшла на роботу ціла ланка. А тепер із села – 18 осіб, з яких наступного року більшість жінок іде на пенсію.

Боже, які в тому селі масні родючі чорноземи! Зринали в пам'яті густі пишні пшениці, в яких ховалася стежка до станції Голендри. Пригадалося з дитинства, які смачні були тамтешні картопля й городина, згадалися батькові лови коропів і щук нижче млина. Усе те ніяк не в'язалося із самим поняттям голоду, з убивством голодною смертю багатьох сотень людей.

Проїжджаючи через Черепашинці, бачив на мальовничому пагорбі цегельномурований храм із величною банею. Там – склад колгоспу.

Черепашинці справляють зовсім інше враження, ніж Заливанщина. Там – нові будинки, їздять машини, ходять люди, бігають діти. У цьому селі – центральна садиба колгоспу.

Свідчення про голод вражаючі. У Заливанщині – голод страшний, масове вимирання. Людоїдство. Усе – наслідок реквізицій зерна, картоплі, буряків і моркви. Те ж саме в інших районах області. Дорога жовтня 1917-го – це 1929, 1933, 1937, 1939, 1941, 1947 роки. Це мартиролог України.

Примітно, що свідчення з Черепашинців говорять, що в цьому селі людоїдства не було. Ще треба встановити, чим це зумовлено. Жителі Черепашинців засвідчили людоїдство в Котюжинцях.

Протягом усього передноворічного тижня працював над матеріялами про Голод. Добрі матеріяли принесла Віра Вінничук, моя колишня студентка у Вінницькому педінституті, передав також і Юрко Савчук. Зробили записи батько й мати. Якщо Маняку вдасться видати цю книжку, це буде волаючий викривальний документ.

Подаю спогади моїх батьків про пережитий ними й усією Україною страшний 1933 рік.

 

Борячук Ганна Федотівна,

1920 року народження, вчителька-пенсіонерка

із села Парпурівців Вінницького району

Я жила в невеликому, на 150 дворів, селі Парпурівці поблизу Вінниці. Це давало певні вигоди для людей. Можна було піти й за день встигнути обміняти речі на шматок хліба. Коли пройшла "червона мітла", в селян вже нічого не залишилося. Оповідали, як зайшла ця бригада до Базалицького Дем'яна. Сім'я саме їла картоплю в лушпайках. Коло печі стояло відро з сирою. Стали забирати. Мати Явдоня просила, молила залишити ту картоплю, бо що ж діти їстимуть? Вони посміялися й сказали: "Ви вже наїлися!"

Недалеко від нас жила сім'я Борячука Ілька. У нього було шестеро дітей. Старші хлопчики Роня і Миша пішли з голоду просити їсти по селах і потрапили в дитбудинок. Вижив один, повернувся після війни додому. Троє дітей померли з голоду. У селі загинуло більш як 45 людей.

Навесні 1933-го було найстрашніше. Торішнього харчу не було, а новий ще не виріс. Перша травичка й бруньки стали їстівними продуктами. Пелюстки вишень і зелепухи також ішли в їжу. Але не всі виживали від такого. Коли зачервоніли черешні, люди їх їли просто з кістками, не мали сили виплюнути. Під черешнями й умирали. З'явилися перші колоски озимини з молочним зерном – люди йшли в поле і їли ці зернята.

Треба було садити городи. Для посадки, хто як міг, переховували дрібненьку картоплю. Голодні вночі вишпортували посаджену картоплю і з'їдали. Часто садили й лушпиння.

У мами руки були спухлі. Вона пекла млинці з розтертої в макітрі сочевиці, домішаної лушпайками з картоплі. Навесні варили борщ із кропиви. У колгоспі у великому казані варили баланду – на воді зварені висівки, давали черпак на 1,5 літра на сім'ю. Мати додавала туди трохи молока, і це була святкова їжа.

Коней здали в колгосп, але там для них не було підготовлено ні конюшень, ні корму, то почали здихати. Ходили полями бездомні, худющі, ледве перебирали ногами, доки там не конали. Край нашого села був скотомогильник. Туди звозили здохлих коней, закопували мілко. Одразу ж з'являлася зграя голодних собак. Вони розривали могили й розтягали здобич. Кругом стояв сморід і страх.

У Вінницю на базар приходили люди, щоб роздобути чогось їстівного, але це вдавалося рідко. Запам'яталися люди при вході на базар. Вони вже лежали, але були ще живі – доходили. На базарі сиділи опухлі жінки і їли траву.

Зінченко Леонід Васильович,

1916 року народження, вчитель-пенсіонер

із села Новопавлівки Великоолександрівського району Херсонської області

Найстрашніше лихо – це голод. Він стався тоді, коли врожай зернових був нормальний. Його організували під керівни­цтвом "батька всіх народів" сталінські посіпаки за його безпосередньою вказівкою.

Мої батьки працювали в колгоспі за трудодень, який не оплачувався. Робота була гірша, ніж за кріпацтва. Крім того, ще навішували ярлики: "куркуль", "підкуркульник", "шпіон", "диверсант", "троцькіст", "антисемітчик", "твердоздавець", "націоналіст". На "куркулів" чи "підкуркульників" навішували бирки на мотузочку й водили по селу, глузували.

У нашій сім'ї було достатньо хліба. Зберігався він на горищі. Восени 1932 року було накладено податок для вивезення зерна на елеватор на станцію Біла Криниця. Здали. Пред'явили квитанцію на виконання хлібоздачі. Знову наклали податок. Пред'явили квитанцію, що виконали. Знову і знову, знову возили, доки на горищі не стало нічого. А податок знов наклали. Здавати було нічим. Тоді мого батька, Зінченка Василя Прокоповича, засудили за невиконання податку. Дали три роки тюрми. А потім прийшла бригада – "червона мітла" й повисипала з горшків, глечиків, мисок рештки зерна, що моя мама, Зінченко Наталка Григорівна, понасипала. Нас залишили на голодну смерть.

Мати ходила на скотомогильник, приносила м'ясо здохлих коней і варила. Так ми існували на здохлятині. Нас було четверо дітей. Мені 16 років. Мама тяжко плакала і не надіялася, що виживемо. Бо ж навіть здохлятину не давали брати, гонили, і треба було ще вкрадатися, щоб врубати шматок.

Я був пухлий від голоду. Особливо на обличчі, що тільки очі блищали. Я добре не пам'ятаю, як опинився зимою 1933 року в радгоспі "Реконструкція", що від Новопавлівки за 7 кіломет­рів. Там працював сторожем у бригаді. Можете собі уявити, який з мене був сторож, коли я насилу пересувався. Як тіло придавити пальцем, утворюється ямка. Але я сторожував. Був березень. Однієї ночі я, сторожуючи, увійшов у незачинений погріб. Там була їжа: сир, молоко. Я відкрив накриту мискою макітру – там було масло. Мазнув пальцем по грудці масла, облизав палець. Як же хотілося їсти! Не розказати! Але раптом прийшла думка, що коли я візьму масло, то мене виженуть з роботи – і тоді я позбудуся навіть тієї похльобки, що дають нічному сторожеві. Вийшов без нічого й зачинив погріб. Більш ніколи не заходив.

У тому ж таки березні проходила коло мого сторожування однокласниця Дуся Шиян. Коли побачила мене, пухлого, перелякалася, почала жаліти, що не бачила раніше. Сказала, щоб я, коли змінюся, приходив на молочарню, вона там робить і буде давати мені молока-перегону. Щойно настав ранок, я попросив чайник і пішов за перегоном. Вона мені налила чайник і дала випити кружку. Від цього перегону, а може, вона мені давала й справжнє молоко, я за короткий час позбувся пухлятини на обличчі, в мене з'явилася сила. Я сказав бригадирові, щоб дав мені іншу роботу, тяжчу.

Я пішов на молочарню і попросив чайник молока для мами. Дуся мені налила, і я поніс молоко матері. Я не йшов полем, а летів, як пір'їна, весь час думав, що там з ними сталося. Чи є вони живі, адже довго їх не бачив.

Приходжу додому в Новопавлівку, заходжу до хати, застаю одну маму. А на столі хліб, крупа, олія. Мама, плачучи, каже, що приїздив мій старший брат Арсен. Привіз харчі, забрав брата Яшку й сестру Зою. Аби ти був удома, то й тебе забрав би. Зварила мені на сніданок каші, потім послала в райцентр за якоюсь довідкою.

У райцентрі довідки не дали, бо я був син "твердоздатчика", засудженого. Я вийшов без нічого. Коли спустився сходами, мене схопили різі в животі, я став корчитися і плакати. Обступили люди. Одна з натовпу мене впізнала й презирливо сказала, що я – син засудженого, то хай здихає. Але чужі дві жінки мене підняли й завезли підводою до лікарні. Там встановили, що ці різі були від каші. Я давно її не їв. Там пробув три дні. Мати мене зустріла зі сльозами, думала, що мене немає й на світі, не знала, де подівся.

За два дні приїхав мій старший брат Арсен, забрав мене і матір у Вінницьку область, у село Трибусівку Піщанського району, де він тоді працював директором школи. Там він нас урятував від голодної смерті.

У Новопавлівці була створена бригада з п'яниць і ледачих по викачці хліба з населення. Це були бездушні люди, які ходили по трупах. Їх не гризла совість за односельців. А коли почалася Друга світова війна, то спілкувалися з німцями і їм служили.

В селі багато повмирало. Було людоїдство. Батьки їли своїх дітей. Їли люди здохлятину, котів, собак і все, хто що доп'яв, аби вижити.

Коли я буваю в Новопавлівці, то мимоволі голова повертається туди, де був скотомогильник, до того місця, звідки моя мама крадькома тягала здохлятину для нашого спасіння.

1921 року, я ще пам'ятаю теж був голод, але то було через неврожай. А це штучний голод, зроблений Сталіним і його посіпаками. 1921-го були спеціальні кухні, куди я ходив із чайником, там давали какао. Міжнародний Червоний Хрест подавав допомогу. Казали, що то американські кухні. Чужі допомагали. А тут свої забирали останню крихту хліба і прирікали на голодну смерть.

×