"Раз на рік доводиться лікувати руки, бо болять"

Творчий бізнес – найскладніший

Перше знайомство з керамікою відбулося 1994-го. Тоді навчався на другому курсі художнього факультету. Потрапив у Франківську до місцевої керамічної гончарні. Першого дня отримав завдання зробити невелику свинку. Працював над виробом десь годину. Де тепер він – не знаю.

 

Спочатку заробітки не були важливі. Збиралося цікаве товариство, обговорювали актуальні теми. Згодом із друзями відкрили майстерню. За кілька років зважився розпочати власну справу. Було непросто. Доводилося вирішувати питання оренди приміщення, узгодження ескізів, контролю виробництва та продажу виробів. На роботу взяв кількох людей. Майстерня існує майже 15 років. Великих вкладень у бізнес не було. Самостійно зробив пічку. На заводі недорого придбав гончарний круг. Ще один знайомі виготовили за моїм кресленням. Із грошей від продажу виробів докуповував необхідні матеріали, обладнання. Тоді підхід був інший, ніж тепер. Коли не було інтернету та мобільного телефона, голова працювала інакше. Нині шукають магазини, де можна необхідне купити.

Спочатку планів було багато. І каміни, і великі підлогові вази. Той період назвав би молодецькими амбіціями. Коли заглибився у справу, все виявилося не так просто. Творчий бізнес, мабуть, найскладніший. Потрібно мати відчуття форми, розміру, лінії. Наприклад, є замовлення виготовити 20 однакових скульптур. Здавалося б, що це легко. Робиш кульку, ліпиш до неї ще одну – й усе. Однак не всім людям вдається така копітка праця. Із часом я таки зна­йшов свою команду – й робота налагодилася.

Виготовляли все, чого потребує ринок. Починали із сувенірної продукції – скарбничок, невеликих скульптур, посуду. Із часом перейшли на гон­чарні вироби різними способами формування: лиття по формах, на гончарному крузі, ручна ліпка. Останній рік перед війною виготовляв на замовлення посуд для кафе. Робив світильники – керамічні абажури для ресторану. Це була цікава й нова практика для мене. Абажури з гранями, а не круглі, як зазвичай. Їх робив із пласта глини. Робота надихнула на експерименти. Так, наприклад, з'явилися квадратні вази.

Близько п'яти років тому захотів спробувати, як працюють керамісти за кордоном. Двічі на рік по два-три місяці проводив у майстернях Чехії. У кожній вироби доводив до певного етапу. Далі місцеві майстри завершували їх. Останнім часом працював у майстерні поблизу Праги. Там уже продавав власний асортимент. Робота за кордоном була не тільки цікавою практикою, а й навчанням. Адже в Україні у 1990–2000 роках не було спеціалізованих магазинів з інструментами та матеріалами для керамістів. Я сам вигадував, де дістати глазур. Шукав її по старих заводах. Асортимент був бідний – біла, чорна й коричнева. За кордоном вибір значно більший. У них це ремесло розвивалося від дідів-прадідів. Майстерні переходили з покоління в покоління. У кожної свої технологія, підхід, способи декорацій.

Кожен виріб різний, і підхід до його створення відрізняється. Наприклад, для виготовлення великої вази на гончарному крузі знадобиться два дні. Має підсохнути, тільки після цього можна декорувати. Далі виріб теж має повністю висохнути. Залежно від розмірів на це потрібно від трьох днів до трьох тижнів. Потім вазу полірую чи шліфую. Випалюю в печі один раз. Покриваю глазур'ю і випалюю вдруге. На один виріб потрібно два тижні. Найчастіше за такий термін роблю одиночні замовлення.

До війни глину замовляв із Миколаєва Львівської області. Також була зі Словенії. Глазур купував у Львові, Києві. Деякі матеріали привозили з Чехії. Глина – цікавий, але складний матеріал. Я намалюю в голові зразок, щось придумаю. У процесі роботи все змінюється кілька разів.

Гончарство має сезонність. Зазвичай менше роботи взимку. Більше перед святами. Основна робота припадає на літо. Це пов'язано з проведенням фестивалів, ярмарків. Перед пандемією замовлень було значно більше. Спеціально бізнесу не рекламував. Та й потреби в цьому не було. Адже мав обмежені виробничі потужності. Набирати багато замовлень невигідно. Усе почалось із сарафанного радіо. Потім інформація поширилася через соціальні мережі. Мав покупців за кордоном. Відправляв вироби в Польщу, Чехію, Сполучені Штати Америки. Для німецького кафе виготовляв підсвічники, тарелі, попільнички, посуд. Були замовлення з Нідерландів.

 

Повномасштабна війна застала мене у Львові. Там із товаришем робили камін. 24 лютого зателефонувала дружина. Сказала, що Україну бомблять. Її слів одразу серйозно не сприйняв. Начитався новин із соціальних мереж, дивився телебачення. У тому потоці висидіти в майстерні було важко. До війни я був обмежено придатним до служби. Але у військкоматі вдалося швидко пройти комісію – і за годину вже мав повістку на руках. Спочатку потрапив у групу швидкого реагування територіальної оборони у Франківську. З товаришами стояли на блокпостах. Під час навчання тактики та володіння зброєю в Києві нашому взводу запропонували вступити в 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців. Були на бойових чергуваннях у Чорнобилі. Далі нас перекинули на територію Вуглегірської теплової електростанції недалеко від Бахмута Донецької області.

Перші прильоти почув на самій теплоелектростанції. Працювали ворожа авіація, танки, міномети. Моїм оберегом стала молитва. Вона гармонізує внутрішній світ. Допомагали думки про дім, рідних. Нині на лікарняному. Зміг доробити деякі замовлення, які отримав до війни. Також виготовляв вироби для благодійної виставки-продажу. Після лікування планую повернутися на фронт.

ідея благодійної виставки не моя. Запропонували провести художники-керамісти, з якими познайомився ще за мирного життя. Були вироби колег із тимчасово окупованих територій. Долучилися товариші з Польщі, Молдови, Румунії. Виставка відбулася в Івано-Франківську. Вона мала адресний характер. Гроші від продажу вирішили направити на потреби мого взводу. Вдалося зібрати близько 50 тисяч гривень. Коли горнятко коштувало 300 гривень, покупець давав 500. Товариш придбав два вироби, а заплатив 2000 гривень. Найбільший благодійний внесок – 2800 гривень. Гроші зібрали діти зі школи, де вчаться мої сини. Був приємно здивований людьми.

До війни мав виставки власних робіт у Румунії, Польщі. В Україні переважно це були виїзні фестивалі, ярмарки. Проводив майстер-класи. Навчав гончарства дітей у дитячих садках, школах. Були навіть дні народження, де хотіли погончарити. З товаришами займалися реабілітаційними заїздами для АТОшників. Встигли провести понад 20. Там ми гончарили, малювали, співали, ходили в гори. За потреби з військовими працювали психологи. Думаю, що після війни в таких заходах буде значна потреба.

Деякі вироби допомагають робити сини. Однак їх не силую. Вони самі повинні відчути, що хочуть займатися гончарством. Поки що старший більше цікавиться комп'ютерами, вивчає програми. Молодший – у спорті: полюбляє футбол. Розумію, що методи примусу не працюють. Якщо людина горить справою, хоче дізнатися більше про ремесло та прислухається до підказок, то в неї все обов'язково вийде. Маю учнів, які вже відкрили майстерні та професійно працюють.

Гончарям не можна робити те, чого не любить глина. Наприклад, по-хамському ставитися до матеріалу. Як кажуть гончарі, глина все чує. До виконання робіт треба підходити з любов'ю та добротою. Покупець обов'язково відчує енергетику, закладену гончарем. У житті для мене цінні щирість, відкритість і доброта. Не люблю самовпевнених ідіотів. Коли людина на чомусь не розуміється, а хоче довести, що знає найкраще. Спілкування з такими людьми – марна витрата часу.

Гончарі мають професійні хвороби – артрити, радикуліти. Адже в майстрів руки завжди у воді. Зимою, особливо по молодості, її не завжди підігрівали. Тепер це дає про себе знати. Раз на рік доводиться лікувати руки, бо болять.

Після війни продовжу гончарити. Планую закупити високотемпературні пічки. У мене температура випалювання 1050 градусів. Хотів би мати пічку на 1100–1200 градусів. Коли температура вища, то вироби виходять міцніші. Крім того, використовують інші глини. Вони нагадують порцеляну, ближчі до скла. За вищих температур мікрочастини глини більше спікаються. Під час глазурування з'являються додаткові ефекти.

×